Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Події доби переселення народів, відтік частини населення Південно-Східної Європи на Захід, криза у Східній Римській імперії призвели до занепаду зовнішньоекономічних зв’язків українських земель у V—VII ст. Напевно, до слов’янських племен празької та пеньківської культур завозилися кольорові метали, родовища яких у Східній Європі не розроблялися. Бронзові злитки у вигляді стрижнів знайдено у Хитцях та Молдові. В невеликій кількості на поселеннях трапляються сирійські скляні намиста, фрагменти великих візантійських амфор (Будище, Стецівка, Семенки).
У скарбах мартинівського типу VI—VII ст., знайдених на території пеньківської культури, відкладалися речі різного походження, в тому числі візантійські — наприклад блюдо, мисочка, ложка та щипці з Мартинівки. Частина прикрас має численні аналогії в кочівницькому середовищі від Монголії до Центральної Європи. Подібні знахідки не можна цілком пов’язувати з торгівлею. Деякі з цих коштовностей були воєнною здобиччю або дипломатичними дарами військовій старшині, інші являли собою наслідування взірцям загального євразійського стилю.
У VII—IX ст. економічні зв’язки слов’янських племен з іншими країнами пожвавилися. З Візантії та Криму на землі слов’ян надходили прикраси, посуд, вино, з Великої Моравії — ювелірні вироби. З виникненням на південних та східних кордонах слов’янського розселення Хозарського каганату активізувалася торгівля зі Сходом. В обмін на свої традиційні продукти промислів слов’янське населення одержувало гончарний посуд салтівського типу, вироби ковалів та ювелірів, а також предмети розкошу з більш віддалених країн. До середини IX ст. торгівля між східнослов’янськими землями та Сходом велася головним чином по Сіверському Дінцю так званим Хозарським шляхом, одним із важливих ринків на якому було городище Верхній Салтів (у сучасному Харкові). Цим шляхом слов’яни одержували скляні намиста та інші прикраси, металеві люстерка з Кавказу, амфори з кримським вином, срібні арабські монети.
Важливим аспектом питання про рівень розвитку торгівлі давнього населення України є проблема грошового обігу. Серед пам’яток зарубинецької культури монети практично невідомі. До більш пізнього черняхівського періоду належать сотні скарбів та окремих знахідок римських монет, майже виключно римських денаріїв[277]. Суттєво, що величезна кількість цих монет датується II ст. н. е., а екземпляри III—IV ст. (коли існувала черняхівська культура) є рідкістю. Це пояснюється різною якістю монетного металу, яка внаслідок економічної кризи Римської імперії поступово погіршувалась. Протягом другої половини І—II ст. вміст срібла у денарії зменшився з 96—99% до майже половини.
Для східноєвропейських сусідів Римської імперії, в тому числі й для ранньослов’янських племен, монетний метал був головним, якщо не єдиним джерелом надходження срібла. За панування мінової торгівлі на внутрішньому ринку лише незначна частина цих надходжень потрапляла в обіг, основна маса срібла йшла на ювелірні вироби. Тому незалежно від способів довозу монет з імперії (торгівля, викуп за полонених, воєнні контрибуції) постійною вимогою варварів лишалося дотримання певного стандарту чистоти срібла. Цьому стандарту відповідали денарії, що випускалися до початку ІІІ ст., на що римські партнери змушені були зважати.
На початку раннього середньовіччя притік грошей на українські землі був дуже обмежений. На схід від Дністра відомо тільки близько десятка знахідок окремих монет візантійських імператорів VI—VІІ ст.: Юстина І та II, Юстиніана, Маврикія, Іраклія, Константина II (біля сіл Кичкас, Фурси, Максимівна, Жаботин, Зимне та ін.). На острові близько с. Майстрів у Надпоріжжі 1851 р. знайдено скарб з кількох сотень золотих візантійських монет у горщику. В сотні разів більше знахідок на заселеній у той час східними слов’янами території між Дунаєм і Дністром, яка межувала з Візантією. Надходження монет значно зменшується в останній чверті VI ст. після утворення Першого Болгарського царства на чолі з ханом Аспарухом.
У VІІІ ст. через Хозарський каганат починають проникати у Східну Європу дирхеми арабських халіфатів. З арабським сріблом пов’язаний наступний, давньоруський, етап історії грошового обігу в Україні.
Розділ IV
Суспільний лад та соціальні відносини
Незважаючи на значний науковий доробок, проблема реконструкції суспільно-економічних відносин у слов’янському середовищі поки що далека від остаточного розв’язання. Про це красномовно свідчить велика кількість різних концепцій. Одні дослідники, зокрема В. Й. Довженок, I. I. Ляпушкін, Б. О. Рибаков, П. М. Третьяков, вважали їх сусідськими або територіальними вже на початку другої половини І тис. н. е., а інші навіть верв «Руської Правди» розглядали як перехідний щабель від родового суспільства до такого, що базується на приватній власності.
Слід зазначити, що археологи включилися в дискусію про суть та етапи суспільного розвитку слов’ян досить пізно. У зв’язку з цим на їхніх позиціях відбилися ті ж суперечності, що вже існували в середовищі істориків. Розбіжності ж у поглядах останніх були неминучим наслідком дослідження слов’янської общини за писемними джерелами державного періоду, коли суспільні зв’язки зазнавали істотних змін, що ускладнює розуміння їх ранніх форм.
Негативну роль відіграла також необхідність дотримуватися тільки певних методологічних підходів до вивчення общини. Практично всі розбіжності у поглядах вчених радянського періоду не виходять за межі тодішньої офіційної доктрини, яка розглядала приватну власність і, відповідно, сусідську общину як необхідну передумову виникнення держави.
Останнім часом зазначені труднощі були до певної міри подолані у зв’язку із значними досягненнями етнографів. Саме вони розробили нині загальноприйняті схеми періодизації первісної історії, визначили етапи її розвитку, теоретично обґрунтували форми суспільних зв’язків, які відповідають цим етапам.
Етнографічна наука, спираючись на величезний фактичний матеріал, наполегливо і все детальніше розробляє схему переходу від недиференційованих суспільств до держави. До того ж для етнографічних досліджень характерний широкий підхід як у хронологічному, так і в географічному плані. Саме це, на нашу думку, й зумовило успіхи етнографії.
На відміну від останньої археологічні дослідження цієї проблеми провадяться для кожного хронологічного періоду окремо. Однак такі різні за етнічним корінням і віддалені на тисячоліття одне від одного суспільства, як трипільське, скіфське і слов’янське кінця І тис. н. е. на території сучасної України, розглядаються дослідниками кожного з цих періодів, по суті, однаково — як переддень утворення держави. В такому разі, можна говорити про певні спільні механізми суспільного розвитку, характерні для всіх зазначених періодів — від неоліту до раннього середньовіччя. Отже, суспільний розвиток слов’ян слід розглядати в контексті попередніх
