Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

До того ж планування поселення Рашків І, де ми знаходимо підтвердження чіткого розмежування у фіксації прямої та бічної родинних ліній, очевидно, засвідчує наявність у слов’ян описаної вище системи соціальної організації державного періоду — вождівства. А сама лінійна система може розглядатися як спосіб фіксації конічного клану, що лежить в основі протодержави — чіфдому[283].

Отже, як бачимо, етнографічні матеріали знаходять аналогії на археологічних пам’ятках, даючи змогу розглядати суспільний розвиток східного слов’янства у широкому контексті світової історії. І все ж, перш ніж робити остаточні висновки, необхідно розглянути специфічні риси розвитку слов’янських і протослов’янських культур на території України.

Для зарубинецької культури характерні відносно великі городища та селища, які будують звичайно на мисах високого корінного берега. Досить тривале існування зарубинецьких поселень на одному місці підтверджується матеріалами могильників, які розташовані поряд і охоплюють період у 150—200 років. Планувальна структура городища Пилипенкова Гора в Каневі (III—І ст. до н. е.) була близькою до вищезгаданої рашківської. У розкопаних ділянках помічено декілька груп, які складалися з п’яти-семи жител та утворювали неправильне коло[284]. Очевидно, всередині такого кола був спільний для даної групи двір. Більшість господарських ям розташовувалась поряд з окремими житлами.

Рис. 18. Городище зарубинецької культури Бабина Гора.

Мабуть, також існували й невеликі зарубинецькі селища, що були близькими до пам’яток пшеворської культури Волині та Подністров’я. Останні складалися з трьох-чотирьох жител, а також з кількох господарських будівель.

Певні зміни у планувальній структурі слов’янських поселень відбуваються в І—II ст., коли зарубинецька культура переживає кризу. Нові поселення пізньозарубинецької та зубрицької груп часто розташовувалися на дюнних підвищеннях у заплавах річок або на низьких терасах. Зникають остаточно городища. Хоча в цей період існували великі поселення з плануванням, близьким до Пилипенкової Гори (наприклад, Оболонь у Києві), переважну більшість становлять селища зовсім іншого типу. Вони, як правило, існували на одному місці недовго, десь близько 50 років, та налічували 5— 10 будівель, кілька десятків господарських ям та інших споруд. Площа їх звичайно коливалась від 0,3 до 2 га[285]. Господарські споруди на таких поселеннях концентруються окремою групою (Гірка Полонка, Підріжжя, Линів) або розташовуються поруч із житлами (Пасіки Зубрицькі, Підберізці, Боратин). Інколи будівлі оточували невеликий господарський двір. Відомі також зовсім малі селища з одним-двома житлами[286].

Частина селищ київської культури III ст. за своєю структурою аналогічна невеликим пізньозарубинецьким поселенням, на базі яких вони, власне, й виникли. Такі пам’ятки, як Лавриків Ліс поблизу Новгорода-Сіверського та Боромля II на Сумщині, характеризуються груповим розміщенням кількох жител та відокремленими від них ямами-льохами. Існують також пам’ятки, що складалися з двох-чотирьох дворогосподарств, кожне з яких налічує одне-два житла разом з комплексом господарських споруд. Зокрема, таким є поселення Гочево І на верхньому Пслі, де ділянки двох садиб розділені чималим двором, який був зайнятий стійлами для худоби. Дворогосподарства поселення Роїще на Чернігівщині розміщувались порівняно компактно, але наземні господарські споруди тяжіли до певних жител, тоді як господарські ями були безсистемно розкидані на площі селища. Поселення Глеваха біля Києва, Улянівка біля Чернігова та Шишино 5 поблизу Білгорода утворені кількома садибами, розташованими досить далеко одна від одної. В останньому випадку хати, льохи та численні господарські споруди займали кілька ділянок великої дюни у заплаві Сіверського Дінця. Неподалік знаходився також невеликий могильник[287].

Можливо, планування поселень черняхівського типу північної периферії, які мають елементи слов’янської культури,, зокрема специфічну ліпну кераміку в напівземлянкових житлах, є досить близькими до згаданих вище. На поселеннях Бовшів, Дем’янів, Черепин, Сокіл, Хлопків житла утворюють неправильний ряд уздовж схилу або ж розміщуються групами по кілька штук. Господарські ями, як правило, трапляються на черняхівських селищах у меншій кількості, ніж на пізньозарубинецьких та київських, хоч на широко розкопаних поселеннях (Бовшів, Куропатники, Теремці) фіксується така ж система планування. Разом з тим, на окремих поселеннях, наприклад Хлопків, ями-льохи переважно тяжіють до відокремлених житлових споруд[288].

Поселення празької, пеньківської та колочинської культур V—VII ст. за топографією, розмірами та планувальною структурою не дуже відрізняються від селищ київської культури. У межах слов’янських поселень третьої чверті І тис. н. е. водночас (навіть беручи до уваги нерозкопані ділянки) існувало чотири-сім (Корчак VII, IX, Молочарня, Луг, Кочубеївка, Кодин І, Хитці) або 10—15 жител (Кодин II, Семенки та ін.). Тип планування представлений відокремленим розміщенням напівземлянок та господарських комплексів (Корчак VII, IX, Кодин І), причому іноді житла оточує великий майданчик-двір, де були й підсобні споруди[289].

Відомі випадки, коли господарські споруди тяжіють до окремих хат (Сенча, Лука-Каветчинська). Частіше планування має змішаний характер: деякі житла з господарськими будівлями розміщені окремо від житлових споруд, що утворюють групи (Кодин ІІ, Лука-Каветчинська, Городок та ін.). Наприклад, на поселенні Городок в 40 м від головного ядра, яке складалося з трьох груп хат, розміщувалась напівземлянка, дві господарські споруди, яма-льох та вогнище. На поселенні Семенки навколо житла 25 знаходилося сім господарчих ям[290].

Все ж можна припустити, що планувальна структура таких слов’янських поселень, як Рашків III та Лука-Каветчинська на Середньому Дністрі, а також Розтоки у Чехії та Дессау-Мозігкау у Німеччині, з урахуванням існування на них кількох будівельних горизонтів істотно не відрізнялася від інших поселень цього часу. Відзначимо, що слов’янські поселення третьої чверті І тис. н. е. відносно довго (на відміну від більшості поселень першої половини І тис. н. е.) існували на одному місці. При цьому різночасові житла займали різні ділянки поселення, за рахунок чого його площа поступово збільшувалася. Тонкий культурний шар у ряді випадків, ймовірно, вказує на циклічний характер життя на ньому, який був пов’язаний з екстенсивним способом землеробства.

Розміри поселень, що належали до пам’яток типу Сахнівки та Луки-Райковецької, а також до лівобережних — волинцевської, роменської та боршівської культур, порівняно з селищами V—VII ст. збільшуються. Широкомасштабні розкопки поселень Рашків І на Дністрі, Монастирьок та Канів у Середньому Подніпров’ї, Волинцево, Новотроїцьке, Битиця на Лівобережжі, під час яких на кожній з цих пам’яток досліджено від кількох десятків до ста жител, дають змогу стверджувати, що вони належали до кількох періодів. Зокрема, з 50 напівземлянок, відкритих на городищі Новотроїцьке, не менше 18 згорілих[291]. Очевидно, всі вони функціонували водночас. Аналогічна картина помічена й на городищі Тітчиха у Подонні, де