дому Йозефа Жендзяновського; улани гналися за мною й увесь час на мене стріляли. Але улани, що били Броновського, перебігли мені дорогу. Я скинув плащ, перескочив через кільчастий дріт, вбіг на подвірря господаря Йозефа Жендзяновського, який стояв на порозі своєї хати й дивився на все те, і вскочив до його хати. За хвилю ввійшло до хати двох уланів із карабінами, приготованими до стрілу, та запитали мене: «Чому, кабане, втікав?». Я мовчав. Тоді вони вивели мене на дорогу, сіли на коней, і погнали мене до села. До них прилучився капраль Майка, який підчас погоні за мною скочив конем через кільчастий дріт і розбив собі об дерево голову. Зі словами: «Бачиш, гайдамако, що я зробив собі через тебе?», ударив він мене кільканацять разів по плечах і наказав уланам запровадити мене до пана ротмістра. Мене запровадили до ротмістра Томашевского, який зі словами: «Пластун, гайдамака', підпалювач!» почав бити мене, грубою тростяною палицею по голові й по грудях, що аж мені в очах почорніло. Нарешті віддав мене уланам, зі словами «маете його!» Улани, що зіскочили з коней, почали так сильно бити мене кольбами по плечах та по під груди, що мені аж дух захопило. Ротмістер і собі тягнув мене за волосся й бив так, що я впав. Я впав ниць, а ротмістер став мені чоботом на голову й наказав уланам 'бита мене кольбами та палицями по цілім тілі. Я стратив притомність і вже не знаю, як довго мене мучили. Коли прочутився, то вже не міг підвестися. Тоді ротмістер ухопив мене за волосся, підніс і почав знова мене бити по лиці з обох боків. Тим часом надїхав поручник Заремба (родом із Підгаець) приклав мені до голови револьвера і сказав: «Пане ротмістре, я того кабана застрілю, бо він кинувся на мене під лісом» (свідок цього — Микола Цетнаровський, син Павла). Зазначую, що nop. За-рембу перед тим я ніколи й ніде не бачив. На те ротмістер одповів: «Це пізніше!», а уланам наказав, одвести мене до решти заарештованих. Улани сіли на коней, штовхнули мене у плечі й погнали поперед себе, підганяючи списами. Збоку йшов ротмістер. Я ледви тримався на ногах, але думка ввесь час працювала над тим, як би вирятуватися. Враз мені впало на думку слово «конфідент». З думкою, що ротмістер мене пустить, я звернувся до нього: «Пане ротміотре, прошу вас на одно слово». Але ротм. на це відповів: «Ти, кабаяє, мене на одно слово? Мовчи, бо тебі смердить із губи!» Коли ми прийшли на майдан, то я побачив там таке: богато людей стояло босих, без шапок, у два ряди, звязаних шнурами, між тими рядами бігали улани й били кожного, де попало. Люди страшенно кричали від болю і благали помочі та милооердя. Селянина Тимка Калана поклали на колоду й десять уланів били його немилосердно. Зі всіх сторін вели улани звязаних людей і страшенно били їх. Люди від тих ударів падали на землю, а коні доптали їх. Мене привели до решти заарештованих, а капраль Ґут так сильно мене скував, що руки вмить почорніли, а шкіра так набігла кровю, що ще й до сьогодьні маю на руках знаки. Відтак знова катували мене немилосердно. На наказ nop. Заремби ходили улани між людьми й усім витинали з сорочок вишивки (народні), дерли штани, a nop. Заремба зі сміхом витягнув бритву й, кажучи: «Завтра неділя, отож треба кабануф підголити!», почав жілєткою голити всіх, при чому порізав кілька разів кожному обличчя. Ротмістер ходив- поміж заарештованих і всіх бив, наказуючи не віддихувати, через що заарештовані мусіли тримати ввесь час руки на устах. Коли ж хтонебудь падав на землю, то ним вже опікувалися улани й били далі. Тоді так збили Івана Турчина, о. Олекси, що й до сьогодні нога не загоїлася. На запити мусів кожний одповідати лише польською мовою, бо инакше били. Руки мені так окували, що я їх уже не чув і з того майже умлівав. А капраль Ґут, що стояв поруч лише глузував із мене. Тоді я прикликав його до себе і сказав, що знаю його з Підгаець, і попрохав його, щоб він переказав nop. -Зарембі, що я конфідент, і щоб мене звільнили від кайданів. Тоді він увільнив мені трохи кайдани та запитав мене, що то є конфідент. Я йому пояснив, і він Пішов до nop. Заремби. За хвилю прийшов nop. Заремба і став проти мене, вдивляючися мені в очі. Я рівнож дивився на него очами, повними сліз. Він запитав: «А може ти й конфідент, але з другого боку?» Я сміливо йому відповів: «То пан
переконається!» Вія запитав мене, як я називаюсь, і коли я йому сказав, то він витягнув записник, подивився до нього і зі словами: «Та ти головний проводир тутешніх саботажників! Братіку, буде сьогодні тішитися хороба, бо тобі буде кінець!» — почав бити палицею по голові й копати нотами. Тепер уже кожний жовнір, який тільки приходив, бив мене де й як хотів. Там я зімлів тричі. За деякий час привів nop. Заремба жінку голови т-ва «Сокіл», бвдокію Почигайлову, почав її бити в лице й копати ногами та кричав, щоб сказала, де сховався її чоловік, бо инакше її забе. Рівнож привели війта Омеляне П&щака. Його скували, 'били по лиці та казали, що в його селі були саботажі, а .він винуватців не викрив; але трохи згодом його випустили. Нас, щось іа 50 люда, звязаних шнурами, запровадили до якоісь хати, де знова били по цілім тілі, Сюди також привели місцевого пробоща о. Петра Кабляка, на гіорозі копнули його і сказали: «Марш, попе кабануф, до кабануф, там усіх бунтуй та не забудь їх висповідати, бо сьогодні буде всім кінець!» Потім прийшов до мене капраль Ґут, показав мені Гранату й запитав, чи я знаю, що то е. Я відповів', що знаю, бо ще як був учнем, то належав до підготовки військової в Бережанах (польське — «Przysposobienie woj-kowe»). Він усміхнувся й одійдаов. За хвилю вилетіли всі шиби від гранатного вибуху десь за будинком. Люди з перестраху падають оден на одного і благають Бога. Рівночасно вбігають до хати ротм. Томашевскі і nop. Заремба з уланами й починають усіх нелюдськи бити та питати, хто кинув ґранату. Що ніхто з арештованих не міг кинути ґршнати, може посвідчити Демян Пащак, бо це зробив хтось инзпий, хто був перед тим на подвіррі,
