Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Із майстерень гончарів, що належали до черняхівської культури, виходили кухонні горщики та глеки, великі, до метра заввишки, піфоси — посудини для зберігання продуктів. Дуже різноманітний столовий посуд: миски, глечики, кухлі, келихи, триручні вази. Багатство форм зумовлено переплетінням у керамічному комплексі черняхівської культури традицій провінційно-римської та інших культур[268]. Столові посудини прикрашалися різними орнаментами та зображеннями, які мали не тільки естетичний, але й магічний зміст. Деякі екземпляри являють собою справжні витвори декоративного мистецтва.
У середині І тис. н. е. внаслідок розпаду Римської імперії та подій великого переселення народів відбувається загальна варваризація населення Європи, в тому числі й на території сучасної України. На поселеннях нових ранньослов’янських культур у V ст. ще трапляються окремі уламки гончарної кераміки черняхівського типу, пізніше вона зникає зовсім. Посуд ліпили з глини ручним способом і випалювали в хатніх печах або на вогнищах. Величезну його масу становлять горщики висотою 10—30 см. Різним племінним групам слов’ян, що належали до празької, пеньківської, колочинської культур, притаманні особливі типи цих посудин[269]. Крім того, в ужитку були корчаги висотою 40—60 см, сковорідки, диски, мініатюрні посудинки. Цей набір однаково характерний для всіх трьох ранньослов’янських культур.
Відродження гончарного ремесла у Південно-Східній Європі пов’язане з аланами та болгарами — народами Хозарського каганату (салтово-маяцька культура). Один із виробничих центрів діяв у VII — на початку VІII ст. у балці Канцерка між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Тут розкопано залишки 12 майстерень, випалювальні горни, запаси сировини, житлові та господарчі споруди. Майстерні спеціалізувалися в основному на виробництві великих водоносних глеків та корчаг, а також столового та кухонного посуду. Салтівські майстерні відомі також на Дону, Сіверському Дінці (с. Підгаївка), біля дельти Дунаю (с. Багате).
У VIII ст. під впливом сусідів гончарне ремесло розвивається у слов’ян дніпровського Лівобережжя. На поселеннях волинцевської культури уламки посуду, виготовленого на колі, становлять 5—10%, на Битицькому городищі сягають 56%. Для волинцевських горщиків, мископодібних посудин та кухлів характерне лощения по всій поверхні та орнамент з лощених або врізних ліній.
Правобережні слов’яни, що належали до культури Луки-Райковецької починають застосовувати гончарне коло у IX ст. На верстаті тут вироблялися тільки горщики, часто прикрашені багаторядним орнаментом. На поселеннях гончарні, уламки становлять від 5 до 20% керамічного матеріалу. Біля с. Хрінівка Іллінецького району Вінницької обл. досліджено дві майстерні із залишками такого посуду.
Ліпні горщики в культурах VIII—X ст. за формою здебільшого близькі до гончарних. Часто по вінчику вони прикрашалися пальцевими вдавленнями або защипами. Для роменської культури характерний мотузковий орнамент, зроблений паличкою, на яку намотувався мотузок. Ліпний посуд прикрашався також круглим штампом, наколами, іноді лінійно-хвилястим декором, більш характерним для гончарних виробів. Крім горщиків, серед слов’янської ліпної кераміки VIII—X ст. трапляються миски з відігнутими вінцями або конічні, в тому числі миски-цідилки з отворами для виготовлення сиру. Для випікання коржів або млинців призначалися сковорідки різного розміру (діаметр до 30 см) з більш або менш вираженим бортиком. Іноді на дні був прокреслений хрест, що відбивався на продукті. У слов’янських житлах знаходять також уламки так званих жаровень-противнів прямокутної форми з бортиками. Цілий екземпляр з Волинцевського поселення мав розміри 90x60 см, висоту бортиків 13 см, товщину дна 2,5 см. Для зменшення ваги виробів до глини додавали солом’яну січку. Вони встановлювалися зверху печі і призначалися для підсушування зерна та, можливо, для випікання хліба.
У X ст. якість гончарної продукції поліпшується. Вінчики горщиків набувають складнішого профілю, характерного для пізнішого давньоруського посуду. В міських центрах архаїчна кераміка зникає раніше, а на периферії її продовжують виробляти протягом усього X ст.
Крім металу та глини, найбільш вживаним природним матеріалом було дерево. У лісовій та лісостеповій смугах воно було основним будівельним матеріалом. З деревини робили деталі різноманітних знарядь, зброї, побутові речі. Багато деревообробних інструментів знаходять на поселеннях черняхівської культури: сокири, струги (скобелі), тесла, долота, ложкоподібні свердла. Деяке знаряддя мало вузьке призначення. На поселенні Ріпнів II знайдено три дворучні струги: з широким лезом — для грубого обтесування колод, з вузьким — для обробки менших виробів, а також спеціальний скобель для виготовлення клепок на діжки. Напевно, таке досконале спорядження належало теслі — фахівцю у своїй справі, здатному вдовольняти потреби общини.
Токарний верстат в античному світі був відомий здавна, але на слов’янській території з’являється тільки в часи черняхівської культури. На поселенні Бовшів II знайдено залізний різець з гачкоподібним перовидним лезом, на кількох пам’ятках черняхівської культури відома токарна продукція — обточені пряслиця з м’якого каменя мергелю. Подібні мергельні пряслиця та токарний різець знайдено й на ранньосередньовічному слов’янському городищі Зимно. Саме поширенням токарної технології деякі дослідники пояснюють відсутність столового посуду в кераміці ранньослов’янських культур другої половини І тис. н. е. На їх думку, в цей час у масовому вжитку були виточені з дерева миски та кухлі.
Рис. 17. Гребінь з могильника черняхівської культури. Переяслав-Хмельницький.
На досить високий ступінь теслярського ремесла у слов’ян VI— IX ст. вказує застосування досконалих технічних прийомів у будівництві житлових та оборонних споруд. При зведенні стін зрубів вживалося з’єднання колод «в лапу» та «в обло», що доведено археологічними джерелами.
Багато дрібних виробів у давнину виготовлялося з кістки та рогу тварин. Це різноманітні проколки, знаряддя для плетіння, рукоятки ножів, накладки для луків та наконечники мисливських стріл, прикраси, амулети та ін. Виробництво цих речей потребувало особливих навичок, хоча відбувалося здебільшого у рамках домашнього промислу.
Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час виробництво гребенів з оленячого рогу, широко розповсюджених у черняхівській культурі. Такі гребені складаються з кількох платівок із зубцями, що з’єднувались з обох боків за допомогою металевих заклепок пластинчастими накладками. Виробам, залежно від моди, надавали різної форми. Полірована поверхня часто прикрашалася карбуванням. Виготовлення гребенів потребувало низки операцій із застосуванням, крім сокир та ножів, спеціальних тонких пилок та свердел, а також затискачів та абразивів. Біля с. Велика Снітинка Фастівського району на Київщині досліджено гребінкову майстерню, що діяла з кінця III до середини IV ст. Тут знайдено сотні пластин-заготівок до гребенів, бронзовий дріт на заклепки, різне знаряддя, тисячі обрізків-відходів оленячого рогу[270]. В ранньому середньовіччі виробництво гребенів тривало, однак його обсяг вже зменшився.
Обробка каменю в перші століття н. е. найбільше була розвинута на півдні України, де давній місцевий досвід збагатився надбаннями античної цивілізації. Пізньоскіфські, а потім черняхівські племена Причорномор’я широко використовували
