Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

У зв'язку з таким переконанням без миртової води, відомої також

під назвою «eau d'ange» (ангельської) в Італії та Греції не може обійтися жодна великосвітська дама.

Кажуть, що й чоловіки нею охоче користуються.

З усіх частин рослини добувають ефірну олію, а з розчавлених миртових плодів, додаючи спирту, одержують препарат для догляду за шкірою обличчя.

Проте, крім косметичного призначення, у давнину мирта мала застосування і в медицині.

Так, винний настій згаданих плодів вважали еліксиром здоров'я, бадьорості, ним лікувались, зазвичай, поранені воїни, сподіваючись на швидше відновлення сил. Молоді, ще не розквітлі ароматичні бутони суцвіть за особливим рецептом вживали для зміцнення діяльності шлунку. А в Тоскані і тепер насіння мирти використовують замість кориці, оскільки воно має схожі з нею смакові якості. Відомий також інший винний настій з гілок та плодів, що має назву «myrtiducum», популярний серед тосканців. Нарешті, миртові плоди Вест-Індії Myrtus pinatus відомі і в Англії, де вони одержали назву Амомового насіння (Semen Amomo) чи просто — англійських прянощів. За смаком вони нагадують перець.

Храм Венери Ерицини в Римі містився всередині цирку, неподалік Авецтинського горба, він був увесь оточений миртовими кущами й деревами, через що Венеру, часом, називали Мірцією. Інше її прізвисько Venus cloacina — Венера-Чистильниця, оскільки вважали, що мирта володіє силою очищення, і тому, коли закінчилася боротьба за викрадення сабінянок, римляни й сабіняни, поклавши зброю, очистились (на тому самому місці, де згодом спорудили вже згадану статую Венери) димом із запалених миртових гілок.

Але мирта для римлян була не лише увінчуючим красу талісманом, а й невід'ємною часткою їхнього громадського життя.

Як відомо, Ромул, по визнанні його божеством, одержав назву Квіріна (Quirinus) від сабінського слова квірін — спис (у переносному значенні — воїн), і йому спорудили храм. Та з плином часу цей храм перетворився на руїни, і перебував у такому вигляді до 306 року перед Христом, коли, нарешті, консул Луцій Папірій Курсор відновив його. Тоді на ньому помістили перший у Римі сонячний годинник, а перед ним посадили два миртових дерева, з яких — одне мало символізувати патриціїв, а друге — плебеїв.

Посаджені поблизу такого шанованого храму, ці дерева стали для римлян священними. Городяни ночами вбачали в них щось високе й божественне і вірили, що за виглядом тих дерев можна робити висновок про перевагу тієї чи іншої партії. «Якщо,— стверджували вони,— патриції беруть гору над плебеями, то їхнє дерево розкішно розвивається, а дерево плебеїв чахне, коли ж перемагають плебеї, то, навпаки, їхнє дерево гарно росте, а патриційське гине». Наскільки підтверджувались такі передбачення, ми не знаємо, одначе римляни із марновірним перестрахом та хвилюванням стежили за їхнім розвитком.

Чималу роль мирта відігравала також у римських тріумфах. Сплетеними з неї вінками римляни увінчували героїв за громадянські доблесті або за війну без пролиття крові. Подібний вінок називався «corona ovalis» від слова ovus — вівця, оскільки при увінчанні ним приносили богам у жертву вівцю.

Першим, хто одержав таку нагороду, був консул Постум Тубер-тус, що переміг сабінян; але коли такий же вінок піднесли М. Крассу після повернення з переможного походу, то він відхилив його, і сенат, визнаючи правоту полководця, присудив Крассу вінок лавровий як нагороду за воїнські подвиги.

Ми вже згадували, що у давціх іудеїв та греків існував звичай прикрашати миртою нареченого й наречену. Він зберігся і в теперішніх еллінських нашадків, де подібний вінок часто-густо заміняє звичний у наш час флер-д'оранж.

Від греків, очевидно, подібний звичай перейшов і до Німеччини. Час його виникнення визначити важко, принаймні серед друкованих джерел до XYII століття про нього зовсім не згадується, хоча у деяких виданнях, як, наприклад, у книзі Комаріуса «Про шлюбні вінки», що з'явилася у Магдебурзі 1583 року, детально перераховано всі квіти, доречні при вінчанні, а в книзі Санта-Клі, виданій у 1672 році, подається навіть символічне значення кожної з них. У тому числі — згадано гіацинт, царський скіпетр, троянду, фіалку, конвалію, незабудку, маргаритку, амарант та інші, не обійдено розмарин, місце якому в траурних ритуалах, а про мирту — ні слова.

З іншого боку, існують свідоцтва, що мирту для вінчальних прикрас використовували значно раніше XYII століття. Так, на вуалях наречених XY й XYI століть, котрі дбайливо зберігаються у благородних сімействах і донині, можна прочитати пам'ятні написи в обрамленні миртових вінків. Крім того, існує легенда, що першою нареченою, котра одягла на себе миртовий вінок під час вінчання, була дочка відомого середньовічного мільйонера Якова Фуггера. Те вінчання відбулося у 1583 році. Отже, можна вважати, що саме тоді започаткувався цей звичай і згодом поширився по всій Німеччині.

Загальне ж визнання мирти як вінчальної квітки й рослини відбулося значно пізніше, й запровадження звичаю посувалося знизу вгору, оскільки від торговців (саме ним був Фуггер) він перейшов до дворянських, а потім до князівських родів.

Наскільки, одначе, це було рідкісне явище навіть і в XYIII столітті, видно з того, що коли в 1760 році дочка міського старшини міста Гальберштадта мала на голові під час вінчання невеличкий, розміром з десертну тарілку, миртовий вінок, то це сприйняли, як щось особливо благородне й аристократичне і сповістили в газетах. Той вінок зберігається у сім'ї й до цього часу. Він був виготовлений із штучних миртових гілок, виписаних із Парижа.

Тепер із поваги до давнього звичаю такими вінками, лише не штучними, а з живої мирти, прикрашаються й великокняжі наречені, причому у деяких місцевостях, як, наприклад, у Бремені, кожне весілля супроводжується особливим святом мирти.

Серед інших держав у шлюбних обрядах мирту поважають у

Франції, головним чином, на сільських весіллях, де нею не стільки прикрашають голову. нареченої, як несуть у вазоні попереду процесії, котра вирушає до міського голови (мера) для підписання шлюбного контракту. В Англії миртові вінки й букети теж у вжитку під час шлюбних церемоній, особливо — серед високопоставлених чиновників та осіб королівського дому.

При англійському дворі подібний весільний атрибут з'явився, як стверджують, за покійної королеви Вікторії, котра власноручно посадила у своїх садах Осборна крихітну гілочку мирти, взяту із весільного букета власної дочки, теж покійної нині німецької імператриці (матері імператора Вільгельма II). Гілочка прийнялась і, коли розвинулась у деревце, Вікторія, ніколи не минала нагоди, аби не вкласти хоча б одну, зірвану з нього гілочку у підвінечний букет інших своїх дочок і внучок.

З того часу звичай прижився, й тепер до складу букета кожної нареченої англійського королівського дому обов'язково входить