Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
Велику роль у цьому зіграла історія зі «Спрінгбокс» (Springboks) — національною збірною командою ПАР з регбі. За часів апартеїду ця улюблена гра білошкірих південноафриканців стала символом расової сегрегації. Тому чорношкірі жителі країни принципово грали не в регбі, а у футбол. І ось 1995 року в ПАР уперше мав пройти чемпіонат світу з регбі. Мандела закликав чорношкірих співвітчизників підтримати раніше ненависних «Спрінгбокс». Перед фінальним матчем зі збірною Нової Зеландії Мандела вийшов на поле, щоб потиснути руки гравцям. На ньому була зелена майка «Спрінгбокс». Стадіон, який того дня на 95 % був білим, від несподіванки завмер у німій тиші, не вірячи своїм очам. І розродився громовим ревом: «Нель-сон! Нель-сон! Нель-сон!». Тим учинком Мандела завоював серця мільйонів білих фанатів регбі.
«Спрінгбокс» виграли матч, і Мандела ще раз вийшов на поле в тій самій майці — вручити чемпіонський кубок капітанові Франсуа Пієнаару. Перемога у світовій першості проти сильної команди Нової Зеландії і завоювання звання чемпіонів світу вилилися у всенародне свято. У підтримці «Спрінгбокс» об’єдналися всі, незалежно від кольору шкіри, бо тієї миті вони відчули себе одним народом. Це стало надзвичайно важливим кроком у примиренні білих і чорних південноафриканців. Відтепер гра, яка була символом роз’єднаності, стала символом єднання175.
Згодом ці драматичні події надихнули британського журналіста Джона Карліна на книжку «Граючи ворога: Нельсон Мандела і гра, яка створила націю»176, за якою американський кінорежисер Клінт Іствуд зняв фільм про Манделу «Нескорений».
Сильним символічним кроком на державному рівні стало також встановлення 16 грудня національного свята День примирення. Уперше його відзначали 1995 року. «Веселка стала символом нашої нації. Ми перетворюємо розмаїття наших мов і культур, яке колись нас розділяло, на джерело сили й багатства», — заявив з цієї нагоди Мандела177.
Незабаром почала діяти Комісія правди і примирення, яка наступні два з половиною роки звітувала співвітчизникам про виявлені нею злочини. Правила були прості: якщо хтось із білих (наприклад, поліцейський або армійський офіцер) або чорних (наприклад, активіст АНК), причетних до злочинів на расовому ґрунті, добровільно здавався, розкривав свій злочин і повністю визнавав свою провину, його не могли засудити й покарати за цей злочин. Ця практика викликала багато нарікань, мовляв, злочинці залишаються на волі. Проте Мандела наполягав, що країні потрібне зцілення, а для цього слід відмовитися від принципу відплати.
Він особисто показував приклад прощення своїх ворогів. Демонстративно відвідав вдову колишнього прем’єра Гендріка Вервурда — головного «архітектора апартеїду», як його називали178. Запросив на обід Персі Ютара — прокурора, який на судовому процесі 1964 року добився для Мандели і його товаришів довічного ув’язнення179. «Я не можу забути, але я можу пробачити», — повторював Мандела і наголошував, що «мужні люди не бояться прощати заради миру».
Мандела став президентом ПАР, коли йому було 75 років. У грудні 1997-го він передав своєму наступникові Табо Мбекі, молодшому на 24 роки, посаду президента АНК. У червні 1999-го АНК під проводом Мбекі здобув перемогу на парламентських виборах, і посада президента ПАР перейшла від Мандели до Мбекі. Мандела після того прожив ще півтора десятка років і шанувався як «батько нації».
Звісно, зроблене Манделою не варто ідеалізувати, але прощення й примирення, яких вдалося досягнути завдяки Манделі, — це його спадок, який дотепер залишається основою демократичної Південної Африки і завдяки якому Манделу шанують у всьому світі.
Допитливим читачам напевне цікаво, чому колишній командувач «Списа нації», визволившись із тюрми, взявся провадити політику прощення і примирення. Знову застережемо вас від помилкових припущень, нібито у в’язниці Мандела пережив якийсь моральний переворот — нічого такого. Мандела відмовився від насильства зовсім не тому, що почав вважати його аморальним і гріховним, а тому, що це був його свідомий стратегічний політичний вибір. І саме завдяки цьому вибору він став найвидатнішим політиком ПАР, а сама ПАР, попри пережиті потрясіння від ліквідації апартеїду, зберегла статус найрозвинутішої економіки Африки.
До сторічного ювілею Нельсона Мандели вийшла мемуарна книжка його онука й вихованця Ндаби Мандели180. Ось кілька фрагментів з неї, які пояснюють, що сталося в голові Мадіби — так у ПАР називають Нельсона Манделу (мадіба — клан, до якого він належав).
«Я знаю, що ні за що не зміг би, провівши майже тридцять років у в’язниці і вийшовши з неї, вибачити тих, хто мене туди засадив. Тоді така позиція здавалася мені надлюдською, і хоча тепер я краще розумію ситуацію, на моє захоплення ним це ніяк не вплинуло», — зізнається Ндаба у спогадах про свого славетного діда. І повторює, наче підкреслюючи значення цієї теми: «Кажу за себе: якби я вийшов із в’язниці після майже тридцяти років ув’язнення, я не зміг би закликати своїх рідних до того, щоб вони викинули зброю в море. У лексиконі звичайних людей немає для цього відповідних слів. Мадіба, думаючи лише про вище добро, вказав нам шлях, але заплатив за це величезну ціну». Після цього піднесеного вступу Ндаба цитує приземлені слова свого діда: «Для мене, — говорив Мадіба, — ненасильство було не моральним принципом, а стратегією».
Пояснюючи цю дідову думку, онук згадує старовинну приказку: «Слухай, куди дме вітер». Усі ці роки в тюрмі, пише Ндаба, Старий слухав. Він спостерігав за тим, що діялося в Уганді, Зімбабве й Нігерії. Там виникали свої рухи за незалежність, і біле населення виганяли з країни. У Конго наказали виїхати всім білим та індійцям, і це призвело до краху економіки, яка потім довго не могла воскреснути. Вигнавши своїх ворогів, люди йшли війною брат на брата, їх вела ненависть на ґрунті страху, релігійних або ідеологічних незгод. Цією ситуацією вміло користалися ті, хто намагався захопити владу над населенням, хто розумів, що людьми легше керувати, коли вони роз’єднані. В обстановці бідності й розпачу народжуються найжахливіші форми авторитарних режимів і приходять до влади диктатори на зразок Іді Аміна в Уганді, або пройдисвіти, які тільки й мріють про президентську посаду, або дрібні чиновники, які все життя терпіли приниження і готові на все, щоб забрати владу у свої руки.
Мадіба твердо вирішив: у Південній Африці цьому не бувати. Він вірив, що наш народ здатний на більше, ніж сіяти хаос і мстити кривдникам. Щоб обдумати детальний план дій, у його розпорядженні було десять тисяч днів. Він розробив стратегію, в основі якої лежав непорушний принцип загального єднання (багато рас — одна країна),
