Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

Постійне підживлення в електорату почуття державної величі Росії (і водночас ненависті й відрази до українців) забезпечило «Єдиній Росії» рекордні досягнення на виборах до Держдуми у вересні 2016-го. Пропрезидентська партія збільшила кількість мандатів на 105 — до 343, що склало 76,2 % (понад три чверті) від загальної кількості.

18 березня 2018 року Путін учетверте переміг у першому ж турі президентських виборів, здобувши 76,69 % голосів. Це найвищий результат на виборах президента РФ за весь час існування РФ. Однак далі популярність Путіна знову почала падати. Найбільшим подразником для суспільства стало підвищення пенсійного віку на п’ять років — з 55 до 60 років для жінок і з 60 до 65 років для чоловіків. Відповідний законопроєкт з’явився в червні і став законом у жовтні 2018-го. З липня 2018-го рейтинг Путіна вже не піднімався вище за 70 %, а в січні-­березні 2019-го опустився до 64 %.

Гендиректор Всеросійського центру вивчення громадської думки Валерій Федоров зазначає, що 2018 року Путіна обрали президентом на хвилі очікувань економічного зростання і загальних змін на краще, розігрітих під час виборчої кампанії. «Підвищення пенсійного віку на цьому тлі люди сприйняли як “поворот не туди”, що негативно відбилося на рейтингу президента й інших інститутів влади», — констатує соціолог155.

У січні 2020 року в Росії почалася смуга трансформації влади. Втратив посаду голови уряду Дмитро Медведєв, котрий обіймав її відтоді, як повернув Путіну президентське крісло. Сам Путін оголосив плани конституційної реформи, і невдовзі з’явився відповідний проєкт. Оглядачі одразу розцінили це як спосіб забезпечити Путіну, чия президентська каденція має завершитися 2024 року, довічну владу в іншому, непрезидентському кріслі, наприклад на посаді голови Держради РФ156.

Утім самі по собі ці пертурбації навряд чи здатні сильно підняти рейтинг Путіна, а без високого рейтингу його довічна влада навряд чи можлива. Як ми вже бачили, Путін уміє дбати про свій рейтинг і має багато разів перевірений на практиці метод приводити суспільну свідомість у стан екзальтації. Отже, питання полягає в тому, які країни стануть його черговою жертвою, щоб їхнім коштом він посилив у російській суспільній свідомості відчуття вседозволеності й безкарності, дав росіянам нову, ще більшу дозу державної величі. Саме взамін за цю дозу, і не інакше, росіяни наділять його довічною владою.

Щоб спрогнозувати дальші дії Путіна, зробимо невеличкий екскурс в історію і згадаємо останні роки Сталіна, який дедалі більше перетворюється на головного вчителя самого Путіна. Та перш ніж перейти до історії, ще одне важливе зауваження: диктатор, хай там ким він є, весь час живе в системі інтриг і не може покладатися винятково на себе і на свої попередні заслуги. Диктатор змушений постійно чекати перевороту, і звідси випливає левова частка всіх його наступних дій.

Звісно, можна припустити, що Путін спробує зберегти свою владу без жодних додаткових зусиль, просто використовуючи свій авторитарний режим. Насправді ж на це не покладався навіть Сталін, чий режим був куди більше диктаторським, ніж режим Путіна. Замість просто ставити суспільству завдання, Сталін завжди шукав такий суспільний договір, який спокусив би суспільство і на який воно купилося б. Нагадаємо лише останній суспільний договір, запланований Сталіним. То був пік могутності «вождя всіх часів і народів»: він виграв війну, був диктатором половини Європи і володів ядерною зброєю. І він хотів, щоб радянські люди не просто підкорялися йому, а виконували його накази із щиросердим ентузіазмом: він знав, що так набагато надійніше й ефективніше.

Першим розповів про плани радянського вождя чеський історик Карел Каплан, який під час Празької весни 1968 року отримав доступ до секретних документів Комуністичної партії Чехословаччини, після придушення Празької весни впав у немилість, 1976 року втік на Захід, а 1978-го поділився знайденими таємницями. Зокрема, він розповів, що 9–12 січня 1951 року Сталін провів зустріч з міністрами оборони соціалістичних країн Східної Європи і наказав їм готуватися до наступальної війни проти Західної Європи. Про цю зустріч Каплан дізнався від її учасника, тодішнього міністра оборони Чехословаччини Алексея Чепічки.

Після доповіді міністрів про стан їхніх армій Сталін узяв слово, щоб детально проаналізувати ідею воєнної окупації всієї Європи, яку, наполягав він, треба дуже добре підготувати. Сталін наводив аргументи:

Жодна європейська армія не може серйозно протистояти радянській армії, і навіть можна сподіватися, що опору взагалі не буде. Нинішня військова потужність США не дуже велика. Отже, поки що на боці радянського табору явна перевага. Та це лише тимчасово, на якісь три-чотири роки. Після того США матимуть у своєму розпорядженні засоби, щоб транспортувати підкріплення у Європу, і зможуть застосувати свою атомну перевагу. Тому треба використати цей короткий інтервал для систематичної підготовки наших армій, мобілізувати всі наші економічні, політичні й людські ресурси. Наступні три-чотири роки всю нашу внутрішню й міжнародну політику буде підпорядковано цій меті. Лише повна мобілізація наших ресурсів дозволить нам реалізувати цю унікальну можливість поширити соціалізм у всій Європі157.

У 1992 році спогадами поділився генерал-­лейтенант Микола Остроумов, який на початку 1950-х був заступником начальника оперативного управління Головного штабу Військово-­повітряних сил СРСР. За його словами, навесні 1952-го Сталін наказав створити 100 дивізій нових тактичних бомбардувальників. Це, вважає Остроумов, було підготовкою до нової війни158.

У 1999 році про цей епізод розповів один з учасників радянського атомного проєкту, відомий фізик, член-кореспондент Російської академії наук Борис Іоффе159. Він упевнений, що «головною метою Сталіна було встановити світове панування або — принаймні як перший крок на шляху до цієї мети — захопити Європу і низку територій в Азії». Для цього, переконаний Іоффе, «на початку 50-х років Сталін мав намір розв’язати і виграти третю світову війну. Часу в нього залишалося небагато — 1949 року йому виповнилося сімдесят років, і діяти треба було швидко».

Борис Іоффе згадував:

Для досягнення поставлених цілей треба було вирішити два найскладніші завдання: воєнне — створити атомну зброю і політичне — підняти народ на війну. Вирішити останнє завдання було особливо складно, і Сталін чудово розумів це: підняти народ на нову війну лише через вісім-­десять років після важкої і найкривавішої в історії Росії війни, до того ж проти колишньої союзниці — Америки, засобами звичайної пропаганди було неможливо, навіть терор тут, напевно, не спрацював би. Треба було розбудити народну лють. Однак не абстрактну лють до когось за океаном, про кого звичайна людина чує тільки по радіо. Треба було, щоб кожна людина бачила об’єкт своєї ненависті ­тут-таки, поруч із собою, знала, що він загрожує їй самій і її родині, а спрямовують цих