Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
141 https://static.valasztas.hu//dyn/pv10/outroot/vdin2/en/l22.htm
142 https://www.parlament.hu/irom39/02627/02627–0187.pdf
143 https://static.valasztas.hu/dyn/pv14/szavossz/en/l50_e.html
144 https://archive.is/20140802181253/http://www.miniszterelnok.hu/beszed/a_munkaalapu_allam_korszaka_kovetkezik#selection-291.1–291.754
145 https://www.bloomberg.com/news/articles/2015–10–30/orban-accuses-soros-of-stoking-refugee-wave-to-weaken-europe
146 https://web.archive.org/web/20170402144634/http://staging.hosted.ap.org/dynamic/stories/E/EU_HUNGARY_SOROS_UNIVERSITY? SITE=AP&SECTION=HOME&TEMPLATE=DEFAULT&CTIME=2017–03–29–10–31–03
147 https://www.theguardian.com/world/2018/dec/03/dark-day-freedom-george-soros-affiliated-central-european-university-quits-hungary
148 https://www.valasztas.hu/ogy2018
149 https://mandiner.hu/cikk/20180510_orban_viktor_miniszterelnokke_valasztasat_kovetoen_mondott_beszed
150 https://www.theguardian.com/tv-and-radio/2019/nov/27/hungary-pulls-out-of-eurovision-amid-rise-in-anti-lgbt-rhetoric
151 https://www.levada.ru/indikatory/
152 https://politicaldictionary.com/words/teflon-coated-presidency/
153 https://flb.ru/info/30899.html
154 https://archive.svoboda.org/programs/pr/2004/pr.120704.asp
155 https://www.vedomosti.ru/politics/articles/2019/08/13/808697-vzglyad-snizu
156 https://www.dsnews.ua/world/ne-ta-konstitutsiya-kak-v-rf-vmesto-povysheniya-roli-parlamenta-22012020220000
157 Див.: Kaplan, Karel. Dans les archives du Comité central: Trente ans de secrets du Bloc soviétique. — Paris: Michel, 1978. — P. 165–166.
158 Див.: Остроумов Николай. Армада, которая не взлетела // Военно-исторический журнал. — 1992. — № 10. — С. 39–40.
159 Див.: Иоффе Борис. Особо секретное задание. Из истории атомного проекта в СССР // Новый мир. — 1999. — № 5.
160 https://magazines.gorky.media/novyi_mi/1999/5/osobo-sekretnoe-zadanie.html
161 http://kremlin.ru/events/president/news/62582
162 http://www.constitution.ru/10003000/10003000–3.htm
163 http://doc.ksrf.ru/decision/KSRFDecision201896.pdf
Закон 5 Політики ніколи не ображаються
На побутовому рівні ображатися і мститися — пов’язані явища. Як батьки і діти, причина і наслідок. Мене образили — і я помстився.
У політиці геть не так. Там ображатися не можна, натомість можна мститися. Тобто там це протилежні за змістом слова. Хто ображається — той не політик. Хто політик — той не може собі дозволити ображатися, хоча мститися може.
Передусім ми пошукаємо відповідь, чому це так. І розглянемо, мабуть, найпопулярніший у світі приклад політика, який зумів відмовитися від почуття образи на кривдників і саме тому став великим політиком. Для контрасту наступна історія — чи не найогидніший з негативних прикладів, на які багаті сталінські часи в СРСР. А насамкінець найяскравіший приклад із сучасної історії України, який, може, не надто успішний, але, безумовно, заслуговує на повагу. Чому ображатися і мститися — це антоніми в політиці
25 жовтня 1938 року в Москві заарештували Катерину Калініну, дружину голови Президії Верховної Ради СРСР Михайла Калініна. Її чоловік залишився на своїй посаді, кілька разів просив за дружину Сталіна, за легендою, повзав перед ним навколішки. Та єдине, чого він зміг добитися, — послаблення табірного життя для Катерини: їй дозволили працювати в лазні, де вона чистила білизну арештанток від паразитів. Ще їй дозволили бачитися з дітьми, на відміну від мільйонів інших в’язнів ГУЛАГу. У День Перемоги (9 травня 1945 року) Катерина Калініна особисто Сталіну надіслала листа, де розкаювалася у своїх «гріхах», і невдовзі Сталін дозволив їй повернутися. За іронією долі, указ про помилування Катерини Калініної підписала саме Президія Верховної Ради СРСР. Увесь цей час Михайло Калінін залишався вірним псом Йосипа Сталіна.
Якщо ви думаєте, що це унікальний випадок, помножений на складні сталінські часи і безвольний характер «усесоюзного старости» Калініна, то глибоко помиляєтеся. Звичайно, диктаторські режими породжують різні збочені форми, але загалом у політиків і в диктаторських, і в абсолютно демократичних суспільствах, як ми вже про це говорили, є один головний мотив — протриматися в політиці якомога довше. А протриматися в порівняно вузькому соціумі, де будь-хто із сусідів за якийсь час може стати начальником і від нього залежатиме твоя кар’єра або вирішення питань твоїх виборців, а отже, й твоє політичне майбутнє, неможливо, якщо ти дозволяєш собі ображатися.
Усі ми, якщо цікавимося політикою, бачили кумедні історії, зняті прихованою камерою, як двоє політиків, котрі щойно дико лаялися у прямому ефірі, мило спілкуються і сміються в рекламних паузах. Власне, це і є один із прикладів того, що політики особливо не ображаються одне на одного. Ви, звичайно, можете запитати: «Якщо вони не ображаються, то чому вони всі не добрі самаряни?». Справа в тому, що політик, якщо він справжній політик, свої образи тримає глибоко в серці, а свою негативну енергію вихлюпує передусім у вигляді помсти, прикритої великими політичними ідеалами. Якщо це дрібна помста, то з політичних міркувань проєкт кривдника не отримає потрібних голосів. Якщо це гра по-великому, то в ідеалі суперника треба взагалі витіснити з політики. Проте головне завдання помсти полягає в тому, щоб за її допомогою підняти власні ставки.
У будь-якій країні, навіть із найрозгалуженішою демократією, клас чи прошарок політиків дуже невеликий, а ще точніше, вузький. І що менше в країні демократичних структур і реальних партій, то вужчий цей прошарок. В Україні політичний прошарок — це десь 5–6 тисяч людей, у Франції — 10–12 тисяч. Раз на кілька років (від двох до п’яти) відбуваються невеликі ротації, пов’язані з природним старінням і виборами (черговими чи позачерговими). У такі моменти міняється 15–20 % політиків. Рідше, під час різних революцій (як безкровних у вигляді суперпротестних виборів, так і кривавих у вигляді переворотів), спостерігається масова заміна політичного прошарку, внаслідок якої з’являється 50–80 % так званих нових облич.
Уся політика в усі часи будувалася на домовленостях із суперниками і бажанні вичавити цього суперника з політики. Якщо спростити ці коливання, їх можна звести до нехитрої формули. У політичній силі завжди є ті, хто веде переговори із суперником і виступає гарантом виконання певних домовленостей. Вихід із цих переговорів можливий, лише якщо ви отримали повну владу (диктатура або абсолютний контроль над парламентом). Та навіть у такому випадку ви або тримаєте свого політичного опонента поруч, або вбиваєте (інколи у прямому, інколи в переносному сенсі цього слова), суто для того, щоб він вам не помстився. Щоправда, помста неодмінно рано чи пізно наздоганяє того, хто мститься, але в це не вірить майже ніхто на вершині політичної кар’єри.
Якщо дивитися на все це дещо приземлено, то треба чітко пам’ятати: образа на суперника породить іншу образу, яка, своєю чергою, породить ще одну образу. А далі починається те, що називають парламентськими кризами, з усіма відповідними наслідками, які тягнуть за собою позачергові вибори. Утім після позачергових виборів вам знову, найпевніше, доведеться сідати за стіл переговорів і створювати неймовірні коаліції, засунувши свої образи подалі.
Образа на суперника чи однопартійця, продемонстрована і проартикульована, — це завжди ризик опинитися в невпливовій групі, де тебе можуть засунути на маргінес або й узагалі списати з рахунків. Ображатися в політиці має право тільки той, у кого є змога просто зараз, у цей момент, помститися. До того ж помста повинна підвищити ставки політика і серед виборців, і серед політичного прошарку. Інакше він теж програє, всього-на-всього піднісши на мить своє роздуте его.
У політиці, зрештою, як і в житті, дуже важко дається просте рішення відійти вбік і зайнятися чимось іншим. Мабуть, найкраще у світовій літературі розкрив цю драму Маріо Варгас Льйоса в романі «Свято козла» про домініканського диктатора Трухільйо. Одна з героїнь роману Уранія Кабраль через багато років після смерті диктатора приїздить на батьківщину і розповідає страшну таємницю своєї юності: її батько, один із керівників країни за часів диктатора, щоб повернути прихильність Трухільйо, поклав у ліжко 70-річного президента свою 17-річну доньку, і той у збочений спосіб позбавив її цноти. Сім’ю Кабраль повністю вигадано, хоча роман багато в чому документальний. Проте вигаданий персонаж, може, найкраще показує нам, що насправді відбувається в головах
