Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

Бажання якомога довше утриматися в політиці, заборона на образи, які вкорочують політичного віку, необхідність повсяк­час домовлятися й утворювати то мезальянси, то неймовірні коаліції — такі засади політичного життя. Людина, котра показала, як треба не ображатися

5 грудня 2013 року у 95-річному віці помер перший чорношкірий очільник Південно-­Африканської Республіки Нельсон Мандела. Уже тоді на його політичну спадщину можна було дивитися з певної історичної дистанції. Ось як її оцінив у статті-­некролозі «Нельсон Мандела і сила прощення» південноафриканський журналіст і письменник Леон Маршалл (білошкірий!):

За останні п’ять десятиліть Мандела став видатною постаттю в історії Південної Африки. Це сталося всупереч і, навпаки, завдяки тому, що більшу частину часу він був закритий від публічних поглядів. І ще це сталося тому, що він як перший президент демократичної Південної Африки прагнув сприя­ти примиренню та втихомирювати забобони й ворожість, які розколювали південноафриканців більшу частину їхньої історії. Багато прихильників старого режиму апартеїду, які колись вважали Манделу терористом, котрий заслужив довічне ув’язнення як справедливе покарання, змінили свою думку. Тепер вони захоплювалися ним і навіть ушановували його. Він став іконою164.

Тут слід вас застерегти від хибного уявлення, буцімто Мандела був прихильником ненасильства в дусі Магатми Ганді. Аж ніяк. У 1961 році він створив і очолив «Спис нації» (зулуською «Умконто ве сізве») — збройне крило Африканського національного конгресу (АНК), створив саме для збройної боротьби з режимом апартеїду. Уже 5 серпня 1962 року Манделу заарештували, і він провів у в’язниці більше як 27 років. Спочатку (25 жовтня 1962 року) його засудили до п’яти років ув’язнення, а 12 червня 1964 року Верховний суд ПАР визнав його і сімох його товаришів винними у змові з метою насильницького повалення влади та засудив їх на довічне ув’язнення.

11 лютого 1990 року, після того як останній білошкірий очільник ПАР (його посада називалася «державний президент») Фредерік де Клерк підписав указ про легалізацію АНК, Мандела вийшов на волю. Біла громада тоді була глибоко стурбована його можливими дальшими діями. Та поступово з’ясувалося, що боятися їм нічого. Мандела доклав таких великих зусиль, щоб досягти примирення, аж чимало його прихильників вирішили, що він заходить надто далеко.

Одразу ж після звільнення з в’язниці Мандела, виступаючи в Кейптауні, заявив: «Ми сподіваємося, що незабаром буде створено клімат, який сприятиме врегулюванню шляхом переговорів, щоби більше не виникало потреби у збройній боротьбі». І далі звернувся до панівної білої меншини: «Ми закликаємо наших білих співвітчизників приєднатися до нас у формуванні нової Південної Африки. Рух за свободу — це політичний дім, і для вас теж»165.

Звільнення Мандели показували у прямому ефірі десятки телевізійних каналів по всьому світу. Британська газета Guardian у репортажі з ПАР відзначила, що промову Мандели «було добре збалансовано між вимогами його переважно чорних прихильників та великодушністю до білих і не раз висловленою надією на мир»166.

Через день, 13 лютого, Мандела на мітингу в Совето оголосив:

Низка перешкод на шляху створення нерасової демократичної Південної Африки залишається і потребує подолання. Побоювання білих за свої права і місце в Південній Африці — це перешкода, яку ми повинні зрозуміти й усунути. Я заявляв 1964 року, що і я, і АНК проти панування чорних, так само як проти панування білих. Проте ми мусимо визнати, що одних лише наших заяв і декларацій замало, щоб розвіяти побоювання білих південноафриканців. Ми повинні чітко продемонструвати свою доб­розичливість нашим білим землякам та переконати їх своєю поведінкою й аргументами, що Південна Африка без апартеїду стане кращим домом для всіх. Нова Південна Африка повинна ліквідувати расову ненависть і підозри, породжені апартеїдом, та гарантувати всім своїм громадянам мир, безпеку і процвітання. Ми закликаємо тих, хто в минулому через незнання співпрацював з апартеїдом, приєднатися до нашої визвольної боротьби167.

Ще через день, 15 лютого, Мандела в інтерв’ю телебаченню Йоганнесбурга знову констатував страхи білих, що реалізація в Південній Африці демократичного принципу «одна людина — один голос» призведе до панування чорних над білими. «І я відчуваю, що цей страх справжній; він неправильний, але він справжній; і АНК повинен усунути цей страх, — сказав він і запевнив від імені АНК: — Ми більше не думаємо з погляду кольору. Ми думає­мо з погляду південноафриканців і, звичайно, європейців, які становлять важливу частину цього населення. Вони зробили внесок, який неможливо ігнорувати в історії цієї країни»168.

Ці наполегливі запевняння потроху робили свою справу — зменшували взаємну ворожнечу. Згодом настав час і взаємних політичних поступок. Щоб угамувати страхи білих і полегшити поступовий демонтаж апартеїду, Мандела погодився створити перехідний уряд національної єдності. Це було зафіксовано у протоколі про взаєморозуміння, який 26 вересня 1992 року підписали Мандела від імені АНК та де Клерк від імені уряду ПАР169. Манделі і де Клерку присудили Нобелівську премію миру 1993 року «за їхній внесок у мирне повалення режиму апартеїду та формування підвалин нової демократичної Південної Африки»170.

Однак білим ще треба було повірити в щирість Мандели. Цьому неабияк посприяла його автобіографічна книжка «Довгий шлях до свободи», яка вийшла друком на початку 1994-го і стала одним з найзнаменитіших політичних текстів того часу. «Я знав, що від мене очікували гніву, але гніву не було. У в’язниці моя лють проти білих поменшала, а ненависть до системи, навпаки, зросла. Я хотів, щоб Південна Африка побачила, що я любив навіть своїх ворогів, але ненавидів систему, що нацькувала нас одне на одного»171, — розповів Мандела. І тоді, і тепер мало хто завважив: стверджуючи, ніби після десятиліть у тюрмі він ні на кого не тримає зла, Мандела чудово розумів, що для того, щоб здобути і потім утримати владу, йому треба не ображатися, а домовлятися.

26–29 квітня 1994 року в ПАР відбулися перші демократичні вибори, на яких АНК здобув 62,6 % голосів, а очолювана де Клерком Національна партія — 20,4 %172. За підсумками виборів Мандела автоматично отримав посаду президента ПАР, а де Клерк став його заступником; АНК і Національна партія утворили уряд національної єдності.

На посаді президента Мандела проявив себе як майстер символів, що об’єднують націю. В інавгураційній промові 10 травня 1994 року він заявив: «Настав час загоювати рани. Настав момент долати прірви, які нас розділяють». І далі проголосив: «Ми зобов’язуємося будувати суспільство, у якому всі південноафриканці — чорношкірі і білошкірі — зможуть ходити з гордо піднятою головою, без страху в серці, впевнені у своєму невідійманому праві на людську гідність, — райдужна нація в мирі із собою і зі світом»173. Означення «райдужна нація» швидко стало синонімом слова «південноафриканці».

Біографи Мандели