Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич

— українському урядові заборонялося організовувати походи без дозволу Москви.

Багато хто із старшини мав тепер розуміти, що боротьба з Виговським і його польською орієнтацію не тільки не повернули їм вольностей, а, навпаки, звузили їх права. Вже в грудні 1659 року козаки направили до Москви своїх представників, які мали за мету домогтися перегляду Переяславських статей. Вони повинні були прохати, щоб російські воєводи залишались тільки в Києві та Переяславі, щоб гетьману було дозволено підтримувати стосунки з іншими державами, щоб українці могли приймати участь в переговорах Московїї з Річчю Посполитою, а київський митрополит все ж таки не підпорядковувався московському патріарху. Царський уряд відмовився вносити зміни до статей.

Знов втративши гетьманську Україну, поляки вирішили вдатися до радикальних засобів. Уклавши союз з кримським ханом Мухаммед-Гіреєм і зірвавши переговорний процес з Росією, Варшава готувала армію до нового наступу. Ситуація вимагала якоїсь реакції, і вона була жорсткою. Московіти розробили свій стратегічний план на найближчий рік. Керувати кампанією з їх боку був назначений Шереметєв. З лівобережними козаками наказного гетьмана Цецюри він повинен був йти основним напрямком на захід. Юрію Хмельницькому з правобережними козацькими військами треба було перешкодити з'єднанню з поляками татарської орди. Одна з традиційних проблем російської армії — затягування підготовки до виступу. Це мало місце і в даному випадку. Лише в кінці серпня 1660 року Шереметєв увійшов з Котельні і незабаром зайняв позиції в районі Старокостянтинова.

Польське командування діяло цього разу більш вміло та рішуче. 17 вересня неподалік від міста Чуднова[21] російсько-українське військо було оточено. Лише за тиждень в Слободищу, що була розташована на схід від Чуднова, прибула армія Хмельницького. Тут їм перекрив дорогу талановитий полководець Є. Любомирський. 27 вересня відбулася битва, що не принесла успіху жодній зі сторін. Ситуація для українців ускладнювалась тим, що частина старшини була, власне, проти війни з поляками і залишалась вірною зовнішньополітичним принципам І. Виговського. На терміново зібраній раді впливові Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря вмовляли молодого гетьмана укласти з противниками мирну угоду. Почалися переговори з Любомирським. Одночасно Хмельницький відправив гінців до росіян із звісткою про своє скрутне становище. Ця подорож завершилася для головного з цих посланців погано, він був заарештований і на довгий час опинився в московському полоні. Це був брат Петра — Григорій Дорошенко.

Спроба Шереметєва прорвати кільце і вийти з оточення завершилася невдало. Це лише зміцнило позиції пропольські налаштованих старшин Хмельницького. 7 жовтня 1660 року за допомогою кримчака Нурадин-султана між поляками і козаками був укладений мир, що увійшов до історії як Слободищенський трактат. За його основу було взято текст Гадяцького миру, до якого були, однак, внесені деякі зміни. Наприклад, була викреслена стаття про Руське князівство у складі Речі Посполитої. Гетьман зобов'язувався надавати Польщі військову допомогу під час війн з іншими державами. Підтверджувалася заборона гетьману вести самостійну зовнішню політику. Польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтки на українських землях. Козаки повинні були вигнати з українських міст московські залоги. Залишившись без союзників, Шереметєв 25 жовтня 1660 року був розгромлений татарами, потрапив до кримської неволі і провів там декілька років.

Так частина козацтва все ж таки повернулася до політики, що вів свого часу Іван Виговський. Але Слободищенський трактат став лише черговим етапом на шляху розколу України. Лівобережні віднеслися до нового повороту гетьманського уряду не краще, ніж вони прийняли раніш Гадяцькі домовленості. І якщо на Правобережжі козацька рада, що відбулася восени 1660 року в Корсуні, схвалила нові умови з поляками, то козаки ряду лівобережних полків відмовилися їх підтримати і обрали своїм лідером Я. Сомка, який спирався на Москву. Хмельницький намагався повернути східну частину України під свою владу, але марно, походи його військ 1661 і 1662 року завершилися невдачею. На старшинській раді лівобережних полків в квітні 1662 року Сомко одержав гетьманську булаву своєї половини держави.

Так в Україні сформувалися геополітичні реалії, яким довелося проіснувати ще довгі роки, а саме — розкол країни на дві частини. На правому березі гетьмани орієнтувалися на Польщу, на лівому — на Росію. Не без виключень. Петро Дорошенко, який тримав правобережну булаву з 1665 по 1676 рік, обрав своїм протектором турецького султана, а, скажімо, лівобережний гетьман Брюховецький, почавши з повної покори Москві, закінчив повстанням проти неї. В будь-якому випадку, ще довгий час держава перебувала у стані безперервної громадянської війни, до якої залучалися сусіди — татари, турки, поляки, росіяни, кожен з яких мав свого улюбленця з числа претендентів на найвищу владу. Суцільний політичний безлад призвів до появи чисельних авантюристів, що мали підчас суттєві військові формування, величезні території були спустошені, обезлюднювалися. В ході періоду, що влучно називають Руїною, все більш фантастичною ставала перспектива утримання суверенітету Гетьманщини. Кожен новий переможець в боротьбі за булаву поспішав зміцнити свій новий статус за рахунок поступок зовнішнім союзникам. Нічого не виходило зі спроб об'єднати Україну.

Точної дати початку Руїни немає, але є різні думки істориків з цього приводу. І якщо дехто вважає таким роком 1663-й — рік виборів нових гетьманів для Правобережжя і Лівобережжя — Павла Тетері і Івана Брюховецького, то інші говорять про рік падіння Виговського, рік його виступу проти опозиційних Пушкаря і Барабаша (між іншим, в цій війні загинуло декілька тисяч чоловік), або ж ставлять на перше місце смерть Богдана Хмельницького. Можна зустріти і думку про те, що Іван Виговський започаткував Руїну, підписавши Гадяцький договір, який розколов українське суспільство. Проте, російський професор Т. Яковлева вважає дії цього гетьмана логічним продовженням політики Богдана Хмельницького. Вона пише, що Виговський аж ніяк не був пропольським політиком. Так, він робив багато чого з оглядом на зміцнення свого особистого положення або ж на втіху лише невеликій, елітній частині населення. Але він також боровся за автономний статус всього Війська Запорозького як держави і обирав союзника, виходячи з умов даного моменту. Якщо Річ Посполита запропоновувала більш вигідні для суверенітету держави умови, а Москва, навпаки, всіляко обмежувала цей суверенітет, то гетьман і вважав за необхідне прийняти бік нехай навіть і колишніх ворогів. Крім того, пише Яковлева, слід поглянути на те, як завершив свій життєвий шлях цей «польський гетьман».

Деякий час Виговський мешкав у своєму