Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич

загін Степана Гуляницького. Співвідношення сил вже не здавалося настільки на користь московського війська. Але шлях до відступу проходив по затопленій козаками долині або по Торговицькому болоту, з-за якого по флангу росіян несподівано вдарило величезне військо татар. Першим удар ханського війська прийняв на себе рейтарський полк Фанстробеля, який «зумів повернути фронт і дати залп з карабінів прямо по атакуючій татарській кінноті. Однак це не змогло зупинити ординців, і після короткого бою полк був винищений». Далі настала черга основної частини військ Пожарського. Московська кіннота і артилерія були не в змозі прорватися через топкий ґрунт, багато хто потонув в болоті або ж у річці — «Конотоп перетворився на конотопи», а ще більша кількість була порізана татарами, постріляна козаками чи потрапила в полон.[18] Чи велику роль на кінцевому етапі битви зіграли козаки? Не факт. Хоча історик І. Крип'якевич пише, що саме прицільна стрільба гетьманського війська мала вирішальне значення — «козацька піхота вогнем з рушниць знищила ворожу кінноту». Можна стверджувати, що козаки стріляли, і хтозна, скільки московітів загинуло від їхніх куль.

Про Ромодановського в літописі Самовидця йдеться наступне: «князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол». До речі, відкритим залишається питання про роль цього досвідченого полководця в конотопських подіях. Чи міг він допомогти своєму більш гарячому товаришу з іншого берега річки, або ж будь-яка переправа через неї була порушена військами Виговського? Чи міг підтримати своїх гарматним вогнем, чи був взагалі там, а не з Трубецьким під Конотопом, а може переходив Куколку разом з Пожарським? Тоді знову ж постає питання — якщо був на лівому березі, як вдалося втекти? Про його перебування разом з Пожарським біля Сосновської переправи повідомляє Самовидець. Величко ж, навпаки, говорить про те, що бєлгородський воєвода залишався ближче до Трубецького — під Конотопом.

Навряд чи однозначна відповідь буде знайдена. Ми лише для додаткової інтриги нагадаємо, що князь Григорій Ромодановський майже через двадцять років дасть наказ покинути Чигирин, коли його будуть штурмувати турки, а ще через деякий час буде страчений бунтівними стрільцями в Москві, які будуть закидати йому саме цей вчинок.

Всі полонені за домовленістю були передані татарам. Перед ханом Мухаммед-Гіреєм IV постав і відважний, але необережний Семен Пожарський. Самійло Величко передає розмову між принциповими ворогами: «Хан через свого тлумача вирік до нього кілька слів, ганячи його за безрозсудну і збиткову хоробрість та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безліч невинного государевого війська, тоді як багато хто його про це попереджав. Але він, Пожарський, не зважав принаймні на те, що вже перебуває у крайній невільницькій небезпеці, і, розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі». Такої образи «володар правовірних», звісно, не стерпів. Російський народ склав пісню про трагічну долю свого героя — князя Семена Пожарського.

«Вскричит тут крымский хан — деревенский шишимора: А и вы, татары поганые! Увезите Пожарского на горы высокие, срубите ему голову…»

Дуже цікаво, що в пісні немає жодного слова про участь у битві проти московських дворян українських козаків.

Разом з Пожарським були страчені інші знатні полонені: Бутурлін, Ляпунов і т. д. Взагалі щодо нещасної долі тих, хто опинився в руках татар, сумнівів немає. У тих були свої резони, які передає згаданий нами Наїма: «…Тому тепер ми повинні докласти всі старання, щоб зміцнити ворожнечу між росіянами і козаками, і абсолютно перекрити їм шлях до примирення; ми повинні не мріючи про багатство, яке пропонують полонені, рішитись перерізати їх усіх». Про поголовне знищення полонених писав згодом Виговський до коронного обозного Потоцького. Соловйов також пише про те, що їх «різали як баранів». Мабуть, все ж таки декому вдалося зберегти життя. Про це свідчить О. Рігельман, який знайшов дані, що, наприклад, князь Я. Черкаський був відправлений татарами до Криму. Свідчили про це і показання на допитах татар, що, в свою чергу, потрапили у полон до донських козаків через два роки.

Вважається, що на Сосновці 28 червня 1659 року загинуло майже саме стільки людей, скільки й перейшло Куколку. Зараз, коли українські публіцисти або політики пишуть про ці події, вони вказують на 30–40 тисяч загиблих з російського боку, а часто навіть говорять про розгром усієї стотисячної армії росіян. Польські джерела твердять про 40–50 тисяч, 50 тисяч називає турецький автор Наїма. Шведський дипломат Адріан Мюллер, який тоді перебував у Москві, помістив у своєму щоденнику запис, що князь Трубецькой втратив більше 50 тисяч чоловік. Але серйозні дослідники все ж таки вважають це число перебільшенням. Самовидець, Величко, а за ними такі поважні вчені як В. Антонович, Д. Дорошенко, М. Марченко, сучасні історики О. Апанович і А. Бульвінський називають 30 тисяч.

Кардинально іншу позицію займають російські фахівці. Головним їх доказом є документ, що був знайдений в царському архіві радянським істориком Новосельським, — статейний список, або звіт про події самого Олексія Микитовича Трубецького. Це джерело наважаються цитувати у своїх наукових працях далеко не всі вітчизняні історики. В ньому дуже докладно перераховуються усі втрати загиблими і полоненими як під Конотопом, так і «при отводі», тобто — при відступі до Путивля, в полках Трубецького, Бутурліна, Пожарського, Ромодановського, Куракіна, Львова. Згадуються не лише дворяни і діти боярські, але й стольники, жильці, рейтари, драгуни, солдати, стрільці, рильські, донські та яїцькі козаки, рязанці, списники, туляни, касимські татари тощо.