Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич
І. Бабулін вважає, що вся справа в тому, що під Конотопом загинуло багато представників найзнатніших родів, аристократична молодь.[19] Своїх дітей оплакували князі Волконські, В'яземські, Мещерські, Волховські, Ухтомські, Щербатови і інші, всього — 246 «московських чинів». Тоді можемо порівняти цей бій з битвою при Куртре в 1302 році, де також на полі залишилося не так вже й багато людей, але це була еліта французького лицарського стану. Але ми можемо не погодитися з такою оцінкою російського дослідника, як це, власне, роблять і деякі його колеги і співвітчизники. Наприклад, директор центру по вивченню історії України при Санкт-Петербурзькому університеті Тетяна Яковлева пише: «Жодне з джерел (дані московського Розрядного приказу або наративні документи, які використовують українські історики) не можна приймати однозначно. Джерелознавчий аналіз потребує ретельного порівнювання всіх джерел. Істина буде десь посередині. Тому я не буду називати точних цифр. Їх ніхто вже не назве. Да і учасники битви їх точно не знали». Дійсно, князь Трубецькой міг також зменшити кількість своїх втрат, як і його опоненти — її перебільшити, і сама назва «Розрядний приказ» ще не є синонімом об'єктивності. Якщо читача цікавить думка автора цієї книги, то скажемо, що схиляємося до числа 10–15 тисяч чоловік, що, до речі, ніяким чином не зменшує значущість досягнень козацько-татарського війська.
Не дуже багато конкретних відомостей і про втрати козацько-татарського війська, що одержало перемогу під Конотопом. Історики вважають, що Виговський втратив біля чотирьох тисяч чоловік, а хан — біля шести тисяч своїх ординців. Якщо ж вірити матеріалам допиту почепського писаря С. Межецького, козаки під Конотопом втратили втричі більше — до 12 тисяч чоловік. На наш погляд, у всякому разі переможців саме в цій битві повинно було загинути значно менше, ніж їх супостатів, бо такий характер мала битва. Все ж таки люди Виговського не йшли на штурм укріплених позицій, а здебільшого «втікали» на першому етапі і здебільшого стріляли та били шаблями по втікачам — на другому.
Якщо скласти втрати з обох боків, ми отримаємо одну з найкривавіших битв в історії України з давніх часів до русько-турецьких війн Катерини II. Навіть якщо відкинемо популярну, але не дуже правдоподібну версію з 40–50 тисячами загиблих воїнів Пожарського. По нашим оцінкам, втрати з обох боків досягли 20–25 тисяч чоловік. Для порівняння скажемо, що під Берестечком загинуло не більше ЗО тисяч, під Батогом в 1652 році майже 20 тисяч, Чудновська кампанія 1660 року коштувала суперникам біля 25 тисяч життів, Полтавська битва — 28 тисяч. Значно більше загинуло, власне, лише в Хотинській війні 1621 року (95 тисяч) і під Чигирином в 1678 році (більше 40 тисяч) — тобто у війнах з армією турецького султана.
Виграна битва, але програна війнаВиговський і хан недовго відпочивали після блискучої перемоги. За деякими даними, через годину вони продовжили операцію вже на правому березі. Ось як наступного після битви дня писав у листі гетьман І. Виговський: «…вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх аж до самого Конотопа, устеляючи густим трупом поля, і мало хто з них утік до московського табору…» За іншими даними, все було не так просто. Ромодановський довго утримував за собою переправу, поки, нарешті, не відступив під натиском польських драгун з фронту та під загрозою удару з тилу з боку татар, які, нібито, здійснили обхід, скориставшись таки переправою біля Попівки. Ось свідчення польського хроніста: «Хан обійшов на іншій переправі в тил росіянам. Як тільки хан в тил їм пройшов, то той же час конфузія стала між ними». Інший поляк, який сам брав участь у бою, писав, що «на правому крилі та на лівому переправилася орда і охопила тил цієї переправи у московітів, які її захищали».
О подальших подіях розповідає літопис: «Трубецькой та Ромодановський з товариством, одержавши звістку про нещасливу участь Пожарського, лишили Конотоп і стали коло нього зі своїм обозом для військового чину, оточивши себе гарматами. Виговський з ханом прибув сюди невзабарі і сильно бив та натискав, однак нічого не міг учинити, бо його густо й міцно відбивали від обозу з гармат. Отак, обороняючись, всі московські й козацькі, з гетьманом Безпалим, війська рушили від Конотопа й, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, увійшли до Путивля без жодного великого ущербку». Про відхід до Путивля «оборонною рукою» пишуть і Граб'янка, і Самовидець. Більш драматично описує події після Сосновської катастрофи історик М. Маркевич. За його словами, Виговський гнався за Трубецьким ще три доби, сам московський головнокомандувач був, нібито, поранений, військова казна, срібні литаври і ще багато майна потрапило до рук гетьмана. Маркевич нараховує сім московських полків, які загинули як під час битви з Пожарським, так і під час наступної погоні.
Герой цього року Григорій Гуляницький нарешті був вільний, облога Конотопа завершилася, і полковник одержав дозвіл повернутися до себе в Ніжин. З ним залишалося дві тисячі козаків. Виговський був дуже задоволений перемогою і говорив, що государевих людей побив не він гетьман, побила їх сила Божа, так як писано: «Не хвалися сильний силою своєю, ні багатий багатством своїм, ні мудрий мудрістю своєю».
Стосовно дій Виговського після Конотопської перемоги влітку-восени 1659 року проситься аналогія з поведінкою великого Ганнібала після вражаючої перемоги над римлянами під Каннами. Тоді багато хто очікував стрімкого маршу карфагенського воєначальника на Рим, але Ганнібал розсудив інакше, що примусило одного з його соратників вимовити: «Ти вмієш вигравати битви, але не вмієш вигравати війни!» Не варто порівнювати гетьмана з геніальним Ганнібалом за талантом полководця, але з точки зору царського уряду ситуація для Москви складалася дуже небезпечна. Про це відомо зі
