Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

На цьому ґрунті Русь творчо сприйняла традиції кам’яної мурованої будівельної справи та монументальної архітектури від найбільш розвинутої на той час країни Візантії, яка мала багатовіковий досвід у цій справі, а також тісні зв’язки з Руссю, особливо після прийняття нею християнства в 988 р.

Думка про те, що кам’яне будівництво на Русі виникло лише з прийняттям християнства, у наш час заперечується не тільки відомим повідомленням Початкового літопису 945 року, що «над горою двор теремный бе бо ту терем камен», але й останніми дослідженнями споруди, розкопаної в центрі київського дитинця.

Будівельні матеріали цієї споруди, як і методи будівництва, свідчать, що час її спорудження більш давній, ніж першого християнського кам’яного храму Київської Русі — Десятинної церкви.

Рис. 45. План Десятинної церкви у Києві.

Про будівництво Десятинної церкви 989 р. літописець пише: «Посемь же Володимер... Помысли создати церковь пресвятыя Богородица, и пославь приведе мастеры от Грекь». А вже 996 р. «Володимер видѣвь церковь свершену... и помолившюся ему, рекь сице: «Даю церкви сей святѣй Богородици от имѣнья моего и от градъ моихь десятую часть».

В основу плану церкви було покладено канонічний для середньовізантійської архітектури хрестовокупольний тип тринефного трьохапсидного храму, оточеного з трьох боків галереями. У західній частині, вірогідно, були вежі зі сходами. Церква завершувалася, як можна гадати, сіма банями — п’ять над центральним ядром і дві над вежами. У центральному підкупольному просторі бічні сторони були відгороджені від бічних нефів триарочними аркадами, що спиралися на мармурові колони з капітелями візантійського характеру.

Хрестовокупольний тип храму, реалізований у Десятинній церкві, після його творчої переробки зодчими Київської Русі являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди. На чотири стовпи спираються підпружні арки. За допомогою так званих «парусів» (особливих склепінь, що мають форму сферичного трикутника) чотирикутний у плані підкупольний простір з’єднується з циліндричним барабаном, що завершується напівсферичним куполом. Вікна барабана служать основним джерелом світла у підкупольному просторі. До підпружних арок з чотирьох боків прилягають напівциркульні склепіння, що перекривають відгалуження просторового архітектурного хреста. Внутрішній простір ділиться на дев’ять окремих приміщень. Три східні займають вівтар у центральній апсиді та «жертовник» і «дияконник» — в бічних апсидах. Ці приміщення пов’язані з відправленням літургії. Таким чином, утворюється найпростіший, так званий чотиристовпний тринефний варіант, хрестовокупольного храму. Якщо споруда подовжувалася на захід ще на три просторові одиниці, то з’являлася ще одна пара стовпів і утворювався так званий шестистовпний варіант хрестово-купольного храму. У цьому випадку в західній частині розташовувався «нартекс», в якому звичайно ховали феодалів. Над нартексом, а іноді й над бічними навами, робилися сходи.

З виникненням кам’яної архітектури будівельна справа набула форм окремого ремесла, з’явилися навіть ремісничі спеціалізовані артілі. Визначалися професії ремісників, які працювали для потреб будівництва: «кузнеци железу», «гвоздочники», «льятели» (олова для покриття даху), «дереводели», «городники» (будівельники міських стін), «мостники», «теслери», «каменосечци», «плинфоделатели» (виробництво цегли), «плиточники» (виробництво полив’яних плиток) тощо.

Основними будівельними матеріалами кам’яного зодчества Київської Русі були цегла та нетесане каміння, що видобувалося в місцевих каменоломнях або привозилося по річках здалеку, коли на місці каменю не було (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.).

З каменю зводились фундаменти, причому рови під фундаменти укріплювалися дерев’яними кілками, або під фундаменти закладали цілу систему дерев’яних колод, «лежнів», заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували технікою змішаної кладки: ряди цегли чергувалися з рядами каміння. Така кладка відома була ще в античному зодчестві й широко застосовувалася у візантійському. Відома вона була здавна і на Причорномор’ї, де її добре знали слов’яни. На фасадах за такої кладки утворювалися смуги цегли й каменю. Давньоруські зодчі вміло використовували їх в декорації фасадів, випускаючи ряди цегли, а ряди каменю тинькували, дбайливо підрізуючи шви. Широкі смуги іноді членувалися на квадри, окремі ж площі фасадів прикрашалися орнаментами з поставлених на ребро цеглин (меандри, хрести тощо).

Особливо цікавим прийомом давньоруських зодчих, який, як гадають, згодом запозичили вже візантійські майстри, була кладка з так званими утопленими рядами. У тонких простінках, арках, склепіннях, куполах та інших конструкціях, для кладки яких не вживалося каміння, давньоруські зодчі трохи заглиблювали ряди цегли через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступаючими рядами старанно тинькувалась. При такому прийомі, зберігалася декоративна система змішаної кладки, добре перев’язувалися шви в товщі кладки.

Цегла (так звана плінфа) в Давній Русі мала свої характерні властивості. За технічними властивостями (міцність, старанність виготовлення тощо) вона нерідко перевищувала цеглу візантійських зодчих. Форма її залежала від характеру кладки, в основному наближалася до квадрату (22x28x3 см).

Виготовляли цеглу в спеціальних майстернях у досить складних за системою виробничих печах з місцевих або довізних вогнетривких чи каолінових глин. Для кладки, як і в зодчестві Візантії ще за античною традицією, руські зодчі застосовували вапняний розчин з домішкою товченої цегли — так звану цем’янку, яка мала винятково високі технічні та декоративні властивості. Її рожевий тон займав виразне місце в кольоровій гамі фасадів давньоруських будівель.

Основними конструкціями в давньоруському кам’яному будівництві були півциркульні арки, коробові та купольні склепіння, якими перекривалися всі приміщення. Особливий інтерес становлять конструкції підпірних арок — аркбутанів, що застосовувалися в Софійському соборі в Києві й, можливо, в інших будівлях. Такі конструкції невідомі Візантії, а в західноєвропейському зодчестві з’являються значно пізніше. Це дає право вважати їх одним із досягнень давньоруських майстрів.

Як конструктивний та декоративний матеріал широко використовувався рожевий шифер (пірофілітовий сланець), що добувався в Овруцьких кар’єрах і розвозився по всій Русі. З рожевого шиферу виготовлялися карнизи для перекриттів підлог, саркофагів, парапетів, перед вівтарних перегородок тощо. Для внутрішнього оздоблення застосовували довізний, ймовірно, з берегів Мармурового моря, мармур (колони, одвірки тощо). У великій кількості застосовували олов’яні листи для покрівель, а також скло, з якого в місцевих майстернях виготовляли круглі скельця для вікон та смальту (кубики різнокольорового скла) для мозаїчних робіт.

Про один з видів монументального кам’яного зодчества часів Володимира та Ярослава Мудрого, а саме — будівництво кам’яних князівських палаців, є небагато відомостей. Жодна з цих будівель до нашого часу не збереглася.

За літописом кам’яні князівські палати існували ще на початку X ст. Описуючи події 945 року, літопис зазначає: «Над горою двор теремний, бе бо там терем камен».

Біля Десятинної церкви археологічними дослідженнями виявлено залишки кількох споруд, які вважають за князівські палати. На північний захід від церкви була споруда, що за технікою будівництва (відсутність цем’янки в розчині та цегли-плінфи в підмурках) була побудована раніше