Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Окремим видом будівництва в Давній Русі було спорудження оборонних укріплень, якими, як правило, оточувалися давньоруські міста.
У X ст. на кордонах провадилося велике будівництво фортець і укріплених пунктів. За часів князювання Володимира Святославича споруджуються численні фортеці на кордонах Давньоруської держави і створюються навіть системи оборони від степовиків «...и нача ставити городы по Десне, и по Въстри, и по Трубешеви, и по Суле, и по Стугне». Міцні фортеці захищали Київ: з півночі — Вишгород, з півдня — Василів (Васильків), із заходу — Білгород. За словами мандрівника Брунона (1008), Володимир для захисту Київської Русі оточив кордони своєї держави довгою й міцною огорожею. Можливо, що тут йдеться про відомі в народі «Змійові вали», які довгими смугами тягнуться по берегах річок Красної, Стугни й Віти і, як гадають дослідники, були насипані в X—XI ст. й використані для оборони Русі.
Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст займали найвищі у навколишній місцевості пагорби. Зручними для оборони були миси, які утворювалися в місцях злиття річок. На них переважно й будувалися «дитинці», що складали ядро давньоруського міста.
Ці укріплення не тільки відігравали захисну роль у житті давньоруського поселення, але своїми формами — могутніми валами, проїзними вежами та стінами — визначали його ансамбль. При будівництві зодчі вирішували не лише функціональні завдання, так як міські стіни та ворота першими зустрічали чужинців, але й не забували про естетику, оскільки ці укріплення були своєрідним обличчям міста. Тому так прикрашалися головні ворота великих міст — Золоті ворота в Києві та Єпископські ворота в Переяславі.
Основним видом оборонних укріплень в Русі ще з давніх давен були земляні вали й дерев’яні стіни або частоколи.
Дослідження укріплень давньоруських міст показали, що будувалися вони з місцевих матеріалів, а для військової справи тих часів дерево-земляні укріплення своєю обороноздатністю нічим не поступалися кам’яним. Більше того, вони навіть доцільніші за кам’яні: їх не можна було швидко зруйнувати або повалити, зате їх легко було полагодити. Зверху вони давали більше місця для маневру та переміщення оборонців, що дозволяло підсилювати оборонні дії.
Давньоруські міські укріплення X—XIII ст. мали досить складну систему спорудження. Про будову укріплень давньоруського міста казали: «Град рубити». Це пов’язано з тим, що головною частиною міських укріплень були рублені зруби — «городні», засипані землею. З двох боків зруби укріплювалися земляними скосами, які стримували розпирання землі в нижніх частинах городень. Таким чином утворювалися великі земляні вали зі стрімкими схилами. Ці схили, в свою чергу, всередині мали субструкції, щоб тримати крутість. Верхні частини городень виступали над валом і були, власне, стінами міста.
На стінах знаходилися «заборола» — бойові площадки з дерев’яними брустверами, в яких прорізалися бійниці. Про такі заборола пише літопис 1097 р.: «Мстиславу же хотящю стрѣлити, внезапу ударен бысть под пазуху стрѣлою на заборолѣх сквозѣ дску скважнею».
Зверху заборола перекривалися дерев’яною покрівлею. Інколи дерев’яні частини стін та заборола обмащувалися глиною, щоб запобігти пожежі під час штурму.
Прикладом давньоруських оборонних укріплень, що добре збереглися до наших часів, можуть слугувати вали Білгорода — могутньої фортеці й значного міста поблизу Києва, будівництво якого датується до 991 р.
Особливість валів Білгорода та інших фортечних укріплень часів Володимира (вали Переяслава 992 р., городища в с. Зарічному на Стугні) полягала в тому, що зовнішній скіс був утворений кладкою з сирцевої цегли з дерев’яними конструкціями. У XI ст. зовнішні скоси валів укріплювали дерев’яними зрубами, як було побудовано укріплення Києва 1037 р. за Ярослава Мудрого.
Отже, давньоруські укріплення робилися, в основному, з дерева і землі. Ця традиція в майбутньому мала дуже велике значення для східних областей України та Подніпров’я, де бракувало каміння. Згодом на Україні, особливо піч час визвольної війни українського народу в XVII ст., за цією давньоруською традицією було побудовано багато укріплень.
Мандрівник XVII ст. Павло Алеппський пише, що всі міста, містечка і навіть села за часів Богдана Хмельницького укріплювалися земляними валами і дерев’яними стінами від нападів польської шляхти.
Забудова давньоруських міст була досить кучною — це властивість усіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискує розвиток території міста. Проте в Київській Русі кучність була значно меншою ніж у містах Західної Європи.
Здебільшого великі міста мали три складові частини — «дитинець» («Днешній град», або «Вишгород», «Гора»), «Окольний град» та заселені околиці — «посади», «кінці». «Дитинець» — найстаріша частина міста, міська цитадель, укріплена стінами, валами й ровами. Особливо укріплювався той бік дитинця, який не був захищений природними перепонами — річками, яругами. В дитинці знаходилися княжі та боярські двори, які часом займали значну територію. Так, Великий княжий двір у Києві мав такі розміри, що, крім багатьох споруд, житлових та господарських комплексів, там було ще стільки місця, що можна було проводити кінні змагання.
У дитинці жили бояри та дружинники, численна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували безпосередньо княжий дім та боярські хороми. Тут же будувалися міський собор та єпископський двір, палацові церкви та монастирі. Розміри дитинця були різні: від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах. У цьому випадку дитинець наближався за характером до феодального замку.
Під час облоги міста ворогом дитинець був останнім сховищем громади. Так, описуючи події 1078 р. в Чернігові, літопис повідомляє: «Володимер же приступи ко вратом восточным от Стрежени, и отя врата и взяша град окольний и пожгоша и, людем же вбѣгшим в днѣшний град».
В Київському дитинці відбивалися кияни від навал Батия 1240 р. після того, як було взяте «місто Ярослава».
Другу частину міста становив «Окольний град», або «Острог», іноді його звуть «посад». Це — місто у повному розумінні слова. Воно здебільшого розташовується з напільного боку дитинця й оточується також укріпленнями іноді більш могутніми, ніж укріплення дитинця. В Окольному граді знаходилися квартали ремісників, торговельна площа, подвір’я купців, численні церкви та монастирі.
Часто до міста приєднувалися
