Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

«Окольний град» сягав у великих містах 50—100 га. Поза міськими укріпленнями знаходилися передмістя — «сторона», іноді їх звали «кінцями». Це — ремісничі, іноді торгові поселення, що займали часом велику територію і зрідка мали власні укріплення. Такі передмістя заселялися здебільшого ремісниками певного фаху: кожем’яки селилися біля води, гончари — біля виходу глини тощо. Іноді в передмісті жили певні етнічні групи — німці в Смоленську, євреї — в Києві.

У забудові давньоруського міста поряд з величними князівськими палацами та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби простого люду.

Будівлі в місті були майже всі дерев’яними і, головним чином, одноповерховими, хоча наявність двоповерхових й триповерхових споруд не викликає сумніву.

Житлові будинки та господарчі споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці та сусідніх садиб відгороджувалась парканом. Давньоруська вулиця з двох боків була захищена парканами з ворітьми, але на торгових місцях знаходилися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під’їзні шляхи та торгові площі. Основні вулиці сходилися до міських воріт, інші — до торгової площі або церковних майданів.

Головними магістралями давньоруських міст були дороги від воріт дитинця до воріт Окольного града за містом.

Вулиці та площі давньоруських міст в низьких зволожених місцях замощувалися помостами з дерев’яних колод або плетених гатей. Із зростанням шару землі над старими помостами намощувалися нові.

Система планування міста, в основному, була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж доріг, струмків або річок. Така, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу у Києві. З часом численність споруд збільшується і забудова стає лінійно-порядковою, тобто поміж вулицями виникають провулки. Таку забудову можна помітити в плануванні «міста Ярослава» у Києві.

Археологічні дослідження дають достатньо даних про те, якими були дерев’яні житлові, господарські та оборонні споруди в містах Київської Русі, а також щодо характеру та композиційних особливостей міської забудови.

Особливо багато відомостей про це дали дослідження на київському Подолі, а також розкопки давньоруського міста Звенигорода під Львовом.

З граничною повнотою вдалося простежити всі особливості дерев’яного будівництва, а також архітектуру споруд ремісників, купецьких і боярських подвір’їв та хоромів. Давньоруські теслярі широко застосовували дерево як будівельний матеріал, використовуючи його не тільки для будівництва храмів і житла, але й для фортифікаційних і містобудівельних потреб. Як показали дослідження, дерев’яні споруди мали два конструктивні типи. Перший тип — стойково-балкова система, чи фахверковий каркас, де колоди розташовані вертикально. У цьому випадку довжина стіни практично могла бути необмеженою, а її висота обмежувалась висотою колод. Однак цей спосіб, що практикувався народами Західної і Північної Європи (Швеція і Норвегія), мав недолік: при висиханні деревини між колодами з’являються щілини, котрі складно проконопатити. Другий тип — зруб — горизонтальне укладання колод у стінах споруд. При цьому висота будівлі може бути довільною. Завдяки горизонтальному укладанню при висиханні колод не залишається щілин між ними. Це дозволяє щільно проконопатити стіну. Основою таких споруд був чотирикутний зруб, який складається з вінців, зв’язаних в кутах врубками. Найбільш давнім методом з’єднання колод є врубка із залишком, себто зчеплення колод з випуском кінців, коли в одній колоді на відстані 20—30 см від її краю вирубується напівциліндричне заглиблення, що відповідає з’єднаній з нею під прямим кутом іншій колоді. За археологічними матеріалами відомий спосіб рублення «в обло», коли чашку вирубували в нижній колоді і в неї вкладали верхню. Цей метод зрубної забудови і був масово застосований в містах Київської Русі.

Техніка зведення зрубу була доведена до високого ступеня довершеності ще в IX—X ст. Про це свідчать прекрасні комплекси дерев’яних споруд, відкриті археологами в Києві та інших містах.

За планувальною стуктурою житла Київської Русі розподілялись на три основні групи: однокамерний зруб (чи кліть) — основне житлове приміщення; двокамерний зруб, який складається з більшого, наближеного до квадрату, приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, що складається з хати, сіней і кліті, який згодом в Україні називався «дві хати через сіни».

Однією з умов, яка визначає методи будівництва, є пропорційні прийоми й засоби розбивки споруд і систем, заснованих на антропологічній основі, у котрій використовувались п’яді, лікті, сажені й т. ін.

У дерев’яному будівництві, як і в кам’яному, план є основою для спорудження будівлі. Спершу на землі з колод викладались контури — обриси плану, що в давньоруському будівництві називалось робити «оклад». Цікаво ілюструє цю частину роботи мініатюра А. Свірського, де чітко зображена розбивка окладу будівлі. Таким чином «обкладання» дерев’яних будівель являло собою розбивку плану за розмірами. У цьому важливу роль відігравали традиції, встановлені зразки тощо. В «окладі» уточнюються всі розміри, правильність геометричної побудови, відповідність окремих приміщень. Побудова висотних частин споруди — наступний етап будівництва після «уточнення окладу».

Як показують розкопки давньоруських міст, будівельники виходили з умов рівномірної передачі навантажень на основу — ґрунт.

У тих місцях, де ґрунт був особливо вологим, а щільність нерівномірною, будівництво фундаментів було вимушеним заходом. І навпаки, в місцях з щільною і сухою основою, будови не мали фундаментів. Складність конструкції фундамента залежала від величини споруди (поверховість, розміри), від якості основи. Фундаменти дерев’яних споруд являють собою всілякі дерев’яні підкладки.

Основним елементом дерев’яної рубленої споруди була колода. Довжина колоди визначала розміри споруди і площу її внутрішнього простору, а кількість вінець у ній — її висоту. Колода слугувала модулем, котрий знаходився у відповідному співвідношенні з розмірами клітини. Висота клітини пропорційна довжині колоди. Ця залежність розмірів споруд від розмірів колод була однією з найбільш характерних особливостей дерев’яних споруд в народній архітектурі.

Аналіз прийомів і методів зведення рядового житла на основі дерев’яних споруд київського Подолу дозволив глибше вивчити давню народну «метрологію» й одночасно ознайомитися з практичним застосуванням народних прийомів у дерев’яному будівництві.

З першої половини X ст. на світову арену виходить молода держава — Київська Русь. Влада великого київського князя поширюється на всі східнослов’янські племена і народи. Зростаюча міць князівсько-боярської верхівки потребувала в столичному граді Києві будівництва державних монументальних споруд, що відповідало рівню розвитку країни. Нова держава мала потребу в нових типах споруд, здебільшого палацах та храмах. Отже, кам’яне будівництво було явищем історично зумовленим.

Важливою передумовою, яка визначила швидке зростання і творчий розвиток давньоруського зодчества, був високий рівень уже існуючого ремісничого виробництва. До моменту виникнення кам’яного будівництва на Русі, крім високої майстерності обробки дерева, було розвинуто гончарне виробництво. Воно дало можливість налагодити виготовлення цегли та керамічних будівельних деталей, таких як майолікові плитки підлог тощо. Високого