Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров
Отак, жартуючи подумки, йти наче легше...
— Все, мужики! На сьогодні досить.
Сьома година. Фіолетові сутінки огортають вулкан, підіймаючись з ними наввипередки. Там, унизу, колишеться густим океаном туман. А може, й хмари: дві тисячі сімсот під ногами! Якщо не бреше альтметр. І з того океану над свинцевим безмежжям розгойданим виступають вершини інших вулканів: застиглі велетні, скуті морозом гіганти. Попереду, позаду, праворуч, ліворуч — скільки зір сягає, до самого обрію. Чорно-білим громаддям, диким хаосом, титанічними сплесками, коли мільйоннотонне каміння злітало до неба.
— Да-а...
— Заради одного цього краєвиду варто було попотіти!
Стоять, приголомшені грандіозністю видовища, що розгорнулося довкола,— де ще побачиш таке?
Стоять, забувши про втому, про розріджене повітря, про рюкзаки за плечима, які важчали з кожним подоланим метром і від яких давно треба звільнити намозолені плечі. Про вітер, який струже вже так, що дай боже втриматись на ногах.
А їм ще ставити намет. На оцьому продутому схилі, де камінець не втримається — застрибає донизу, де рюкзаки треба пришпилювати до синього фірну льодорубами, а для ноги не знайти рівної площини. Два намети з легкої тканини: базовий табір, який їх чекатиме, поки вони, «зробивши» цю гірку, повернуть назад.
— Ану, мужики, за роботу!
Засвистіли льодоруби, вгризаючись у фірн. Бризнув осколками спресований сніг. Вирубували великі «цеглини», викладали акуратною стінкою. От коли стали в пригоді практичні заняття на своєрідному полігоні під Владивостоком! З «цеглин», що їх там нарубали протягом кількамісячних занять, можна було спорудити висотний будинок.
Стає жарко, бракує повітря. А тут іще оцей шарф, наскрізь промерзлий! Не тканина — шмат криги. Розв'язати, пожбурить під ноги...
— Пашко, надінь!
Ч-чорт! В нього що, і в потилиці очі? Стояв же спиною...
— Ти що, хочеш спалити легені? Негайно надінь!
І Пашка, якого чомусь прозвали Пашкою-лейте-нантом, покірно надіває крижаний цей хомут. Заледенілу цю муку. А як же вільно дихнулось незатуленим ротом!
Удар... Ще удар... Глибше й глибше. Сніг стає все крихкіший, він уже пересипається з сухим шурхотом, і вітер, вриваючись, видуває його з-під руки. Ще раз... ще раз... Зціпивши зуби, зібравши всі сили. Кожен як може, кожен по-своєму, Володя щоразу замахується так, наче перед ним не сніг, а знавіснілий од люті ведмідь: або він звіра, або звір його. Гех!.. Гех!..— б'є присідаючи. Силонька є, слава богу, всю на підйом не розтратив. Пашка-лейтенант довба, немов ось-ось сяде й розплачеться. Не од відчаю — од злості. Серьожка-рудопер зарився в сніг, як борсук: вигріба, аж курява йде. Один Якубенко працює так, наче він це робить щодня: спокійно, буденно. Видно, що йому це не вперше. Віктор серед них найстарший, він єдиний переступив двадцятип'ятилітній рубіж, і до того ж не один рік ходить у гори. Йому по праву й бути тут старшим, а не Анатолієві, коли б не трагічний випадок на далекім Кавказі й загибель напарника. Дискваліфікували, починай все з азів, наче ти й не ходив досі в гори, не «робив» найскладніші маршрути. Альпіністські закони такі ж нещадні, як і природний відбір: якщо схибив, оступився хоч раз — прийми як належне найсуворіше покарання. Яким би несправедливим воно тобі не здавалось. Зціпи зуби й починай все спочатку.
Бо альпініст, як мінер: помиляється раз у житті. Бо майже кожна помилка фатальна.
Нарешті майданчик розчищено, обгороджено сніговою стіною. Можна напинати намети.
Ставлять два, кожен розрахований на дві особи, а якщо лягти шпротами, як у консервній банці, то якраз для чотирьох. А коли ще щільніше, так, щоб і ребра тріщали, то вивільниться трохи місця для рюкзаків та взуття.
Вітер розійшовся не на жарт: постійний пронизливий свист, що вимотує душу, не дає й на секунду
забутись. Тканина намету лопотить збожеволіло, сухий сніг січе, як ножами,— ось-ось позриває, пожбурить донизу.
Сон не сон — тривога й неспокій. Хоча б швидше кінчалась ця ніч, краще вже йти, ніж лежати отак, чекаючи не знати й чого!
В сусіднім наметі лунає сміх. Не інакше Пашка-лейтенант розповів черговий анекдот, його хлібом не годуй — дай посмішити народ. Анекдоти для нього як хвороба, як пошесть: про що не йшлося б, обов'язково встряне в розмову:
— До речі, свіженький анекдотик!
Його спершу охоче слухали, сміючись, потім став приїдатись. І в літакові, впродовж багатьох годин, і в Петропавловську, вже в готелі, і на сейсмостанції під Ключевською лунав невигубний його тенорок:
— До речі, свіженький анекдотик...
Анатолій усміхається, пригадавши, як Якубенко
підмовив відучити врешті-решт Пашку щохвилинно розповідать анекдоти.
Було це позавчора, на сейсмостанції. Ледь Пашка, наперед усміхаючись, став розповідати черговий анекдот, як усі дружно закричали:
— Борода! Борода!
Тобто анекдот «з бородою». Сто разів розказаний, сто разів чутий.
Пашка вмовк, ще не передчуваючи, що чекає на нього попереду.
— До речі, свіженький анекдотик,— устряв він за хвилину в розмову.
— Борода! Борода! — закричала чесна кумпа-нія.
В Пашиних безжурних очах замерехтіло сум'ят-тя. Цього разу він мовчав хвилин десять, вибираючи з неосяжного репертуару свого такий анек-дот, що був би свіжий, як щойно спечена булочка.
— Одного разу француз, німець, англієць і росіянин,— почав він, неспокійно соваючись,— стали розповідати про власних жінок...
— Борода! Борода! — пролунав дружно хор.
Пашка занімів. В його очах стигла розгубленість.
І коли він за півгодини, зібравшись з духом, спробував розповісти ще один анекдот, в голосі його було стільки благання, що здригнулося б серце найзапеклішого злодія.
— Є, до речі, з цього приводу свіженький анекдотик...
Але цього разу йому навіть не вдалося розпочать анекдот — аудиторія була безжальною:
— Борода! Борода!
Пашка якийсь час зіпав ротом, як висмикнута з річки рибина, потім пожбурив кухоль з недопитим чаєм під ноги і, лаючись, вибіг надвір. В чому був.
— Підіть заверніть,— сказав Якубенко.— Ще, дурень, замерзне.
Весь той вечір Пашка сидів, наче пугач.
А вранці знову лунав життєрадісний його тенорок: Пашка демострував
