Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров

І справді: ледь ми вкублилися, як вітер, який досі шарпав щосили намет, випробовуючи його міцність, раптом затих, а над нашими головами почувся сухий шурхіт. Як і все на Памірі, тут і сніг був сухий, і коли падав на шкіру, то лише холодив, а не зволожував. Шурхотіло все дужче, сипало все густіше, я подумав спершу з досадою, який в біса може бути завтра пошук: отак помете протягом ночі — вкриє все з головою, та одразу ж утішився: а сонце! Гаряче памірське сонце, що здатне за кілька хвилин розправитися з будь-яким снігом. І так тепло, так затишно стало лежати в наметі під невпинний той шурхіт, що й жалко було засинати. І я, щоб прогнати сон, перепитав Анатолія;

— Так знайдете завтра свій скаполіт? — Бо Анатолій, коли Дроздов запропонував йому взяти на вибір будь-який, гордо відмовився: «Дякую, я знайду сам. Мій кристал мене жде».

— Обов'язково знайду!

— Дроздов же там усе видзьобав.

— Мій полишив.

— Даремно ви все ж відмовились. Знайдете чи ні, а кристал уже мали б.

Анатолій повернувся до мене:

— Шановний Анатолію Андрійовичу, одразу видно, що ви ніколи не були геологом. Ви знаєте, що таке професійна сліпота?

— Не знаю.

— Ото ж то й воно!.. Чому Дроздов облазив весь Зор-Бурулюк, а знайшов лише скаполіти? Та й то випадково.

— Бо, крім скаполітів, тут, мабуть, нічого немає.

— Ви так думаєте?

— А чому?

— Бо Дроздов усе життя шука п'єзокварц... Лише п'єзокварц... І помічає лише те, що пов'язано з цим оптичним кристалом. Ви думаєте, тільки в фізиці чи медицині вузька спеціалізація? Ми, геологи, слава богу, теж не пасемо задніх... Веду пошук вугілля чи нафти, пройду по діамантах і не нахилюся. Хіба що наступного разу те місце подалі обходитиму... Агат?.. Турмалін?.. А що це таке?.. З чим їх їдять? Памір бідний на коштовне каміння! Хто це сказав? Ходять лише по долинах, землю носами риють, вгору глянути ніколи. А жолуді — над головою висять. Над головою, шановний!.. Є в мене думочка... Ідейка одна... От перейду працювати в «Кварцсамоцвіт» — спробую відімкнути цю скриньку. Так що років за два запрошую вас на Зор-Бурулюк...

Аж тепер я зрозумів, що він поїхав з нами не випадково.

— Ви що, й справді хочете перейти в «Кварцсамоцвіт»?

— Є така думка.

— А візьмуть?

— Ви про мої ноги? — спитав жорстоко.— Три роки тому просився — відмовили. Саме через ноги. Як ти, мовляв, по горах ходитимеш. Тут он фізично здорові сезон не витримують, а ти ж каліка...

— Ну, який ви каліка! Дай боже здоровому за вами угнатись!

— А я тепер не з голими руками до них появлю-' я — золотце їм принесу,— мов і не почув мене Анатолій.

— Ви знайшли золото?

— Знайшов. На семитисячнику. Така акуратна медалька, на стрічці муаровій. За найскладніше стінне сходження. На всесоюзних зборах.

— Що ж ви не показали?!

— А навіщо вона вам? Для колекції вашої непридатна. Ви ж, наскільки мене не зраджує пам'ять, цікавитесь лише агатами.

Та його глузливий тон зараз на мене не діє.

— І ви підіймались на семитисячник? 3 вашими ногами?

— Було таке діло.

— То ви що, альпініст?

— Теж, здається, вгадали.

— Ви не образитесь, як я вас ще про щось запитаю ?

— На вас, Анатолію Андрійовичу? ІЦо ви! — Знову насміх у голосі. Ну, й колюча ж людина!

— Стоп своїх... ви коли позбулися? На семи-тисячникові?

— Ні, не на семитисячнику — одніс трохи нижче. На Ключевську. Є така сопочка на Камчатці, може, чували?

Чував! Хто не зна про Ключевську сопку — славетний вулкан на Камчатці!

— Ви що, жили на Камчатці? .

— На Камчатці не жив — на Камчатку свої стопи одвіз. Молодий був, дурний, от і здались вони зайвими... А чи не час нам трохи поспати? Врахуйте: Дроздов підніме усіх удосвіта.

Звісно що час. Але я ще довго не можу заснути: думаю про Анатолія.

Думаю про Анатолія. Весь час думаю про Анатолія. Хоч, здається, з часом ця думка потроху

меркне... Ні, навіть не думка, думку можна прогнати, забути, відмахнутись, врешті, від неї,— якийсь неспокій, глухий і постійно відчутний, як глибоко загнаний біль, що куди б не йшов, що б не робив, а він з тобою, він у тобі,— цей невідступний неспокій жив у мені й рік, і два: після спільної отієї мандрівки на Східний Памір.

І чим більше минало часу, тим дужче я проймався долею незвичайного цього чоловіка.

Більш-менш регулярно листувався з Анатолієм (переважно восени і взимку: з травня по листопад він зникав з Душанбе, бо таки влаштувався в «Кварцсамоцвіт» і дорвавсь до Зор-Бурулюку. А посилати туди листи — все одно, що за водою пускати). Я писав у Душанбе, й отримував акуратно відповіді, й уже знав про золотисті топази, й про скаполіти рідкісного фіолетового кольору, ікі дадуть сто очків фори всім аметистам у світі, про гранати, а це ж тільки початок, це ж іще й не копнули як слід, бо не доходять руки до всього: скидалось на те, що богиня Пандора таки й справді витрусила над Зор-Бурулюком якщо не всю свою скриню, то принаймні значну частину її — я уже знав, що Анатолій буквально за один сезон з рядового геолога виріс до старшого геолога партії, хоч, мабуть, не дуже того й прагнув, і, уявляючи, як він рушає щоденно в довжелезні маршрути свої, як долає крутизни й спуски, став човити себе на тому, що іноді пробую йти не всією ступнею, а лише на п’ятах. Десять, двадцять, тридцять кроків нарешті — і все,