Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров
Господи, та невже не можна піднятись на якийсь там кілометр угору, щоб не виконувати ці смертельні трюки?
Виявляється, не можна. Літак і без цього досяг своєї стелі в розрідженому океані повітря. Аж тепер я здогадуюсь, чому так довго не було повітряного сполучення між Хорогом і Мургабом.
Продутий всіма на світі вітрами, Мургаб зустрів звичною пилюкою. Вітер жбурляв її в обличчя цілими пригорщами, гнав широкою вулицею, поміж одноповерхових будинків, закручував у мініатюрних смерчах, а по хідниках в яскравих платтях, в модельних черевичках, в наймодніших зачісках відважно походжали молодесенькі жінки прикордонників — з неодмінною коляскою кожна. Очевидно, немовля було тут такою ж необхідною деталлю туалету, як губна помада чи сумочка,— без немовляти просто було б непристойно появлятись на люди. Тож наші дівчата, похапцем вискочивши за щойно спечених лейтенантиків заміж, завезені на край світу, в першу чергу заводили немовля.
Намилувавшись вдосталь на відчайдушних отих жіночок, що топтали Памір з таким виглядом, наче під гострими каблучками кожної лежали хідники Ленінграда чи Києва, я спіймав нарешті попутну машину та й рушив уже знайомою дорогою на Зор-Бурулюк.
Де й прожив майже два місяці.
Тонка парусина намету, що й хвилини не знає спокою, розжарена рятувальниця-пічка, муркітли-вий чайник — замурзана добродушна істота, яка ніколи нас не підводила, повні кухлі гарячого чаю, конвульсійна лампочка, що то гасне, то знову спалахує під стукіт движка,— рідкісні вечори, з таким нетерпінням очікувані мною, коли ми з
Анатолієм лишаємося вдвох і ніхто вже не зайде до нас, не переб'є нашу розмову.
Так на чому ми зупинились? — запитує Анатолій щоразу, хоч, лукавий, сам добре пам'ятає, на чому.
Поки я гортаю блокнот, роздивляючись в непевному світлі свої квапливі каракулі, він присьорбує чай, час від часу витираючи обличчя і шию вишитим червоними півнями рушником. Українські ті півники вже не один рік мандрують за своїм непосидючим господарем.
Читаю останні записані фрази, Анатолій кива головою, одставля набік кухоль:
— То що, підемо далі?
І ми йдемо далі.
Потроху, з вечора в вечір, блокнот мій заповнюється. Не розлучаюся з ним ні вдень, ні вночі; так боюся його загубити, а коли полечу вже додому, то не засуну його ні в сумку, ані в рюкзак, а сховаю в кишеню. Вдома ж покладу в письмовий стіл, де він понад два роки й пролежить. І я згадуватиму про нього щоразу, сідаючи працювати. Але не діставатиму: ще не час, не пора, ще не визріло. А коли врешті засяду працювати над повістю і прочитаю записане, то з жахом відчую, що мені забракне деталей. Отих найдрібніших, найменш, на перший погляд, важливих, без яких неможливе справжнє письмо: це все одно, що вишивати рушник однією лиш голкою, без кольорових ниток.
У відчаї я зателефонував у Душанбе Анатолієві: чи не приїде він у відпустку на Україну? (Відпустка у нього, як у більшості геологів, завжди припадає на зиму).
Ні, не приїде: готуватиметься здавати кандидатський мінімум. Якщо я не заперечую, то може-мо зустрітись у Москві. Його викликають у «Кварцсамоцвіт».
— Якщо хочете помилуватись на московських дівчат, то беріть квиток на літак!
Він там, на Памірі, давно забув, що можна кудись добратися поїздом.
І я поспішив придбати квиток на Москву, хоч дівчата мене найменше цікавили. Вже зібравсь і за якихось п'ятнадцять хвилин мав їхати на вокзал, коли озвалась міжміська:
— Вас викликає Душанбе.
Анатолій!
— Ви придбали квиток на Москву?
— Взяв. А що? — В мене ворухнулась тривога.
— М'який чи купейний?
— Купейний...
— Жаль, що не м'який.
— Та в чім справа, біс вас візьми?!
— Справа в тім, Анатолію Андрійовичу, що квиток доведеться здати. Я в Москву не лечу.
— Ви жартуєте?
— Які там жарти: у мене син народився!
— А ви не могли мене попередити? — заревів я у трубку.— Ви оце щойно дізнались, що у вас має народитися син?!
— Вгадали, Анатолію Андрійовичу! — пролунав радісний голос.— Тож не дуже мене там лайте...
— Лаяти!..— Я задихавсь від обурення.— Та вас кислим молоком треба розстрілювать!.. Каймаком!.. Кумисом!.. Кефіром!..
— Нічого не вийде: не долетить!
В трубці клацнуло, глузливо запікало.
Ну ж Анатолій!.. Ну ж негідник!..
Сердився, лаявсь, проклинаючи ту хвилину, що зв'язала мене з оцим чортом безрогим, а в душі
уже знав, що мені лишилось одне: летіть у Душанбе.
Він був ні вражений, ні здивований несподіваною моєю появою: зустрів мене так, наче я не з Києва, а заскочив з сусіднього парадного.
— Хо, Анатолій Андрійович!
Руки не подав — руки були зайняті: з довгастого пакунка виглядало ще як слід не сформоване личко, що обіцяло в майбутньому стати ще однією копією Анатолія.
— Заходьте до хати!
По всій кімнаті, як прапори під час свята, маяли розвішані пелюшки. Пелюшок було стільки, що в них можна було сповити всіх немовлят Таджикистану.
— Це все він,— пояснила дружина Анатолія Елла.— Поки лежала в лікарні, встиг пограбувати всі магазини.
— А що розмінюватись! — Очі Анатолія нестримно сміялись.— Ми на дрібні не рахуємо. Ми себе ще покажемо! Дайте лишень підрости!
— Ну, осідлав свого коника! — махнула Елла рукою.— Ти б краще замість того, щоб хвастатись, подав стілець Анатолію Андрійовичу. Він же натомився з дороги.
— Анатолій Андрійович? Та він семитисячники брав — ніскільки не втомлювався!
Анатолій лишивсь Анатолієм: весело наїжачена густюща чуприна, зблиски глузливі теренкуватих очей. І ті ж обвітрені губи, до яких навіки пристала високогірна смага.
Того дня так і не могли приступити до справи: вся увага Анатолія була прикута до крихітної істоти, навіть тоді, коли Елла брала її годувати. І я, домовившись, що ми зустрінемося завтра, поїхав до себе в готель.
І от ми удвох, тільки тепер не в наметі, а в номері. П'ємо чай, і
