Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров
Оглядався все частіше.
Ні, таки йдуть. Затримує їх, певно ж, Пахомов. Тягнуть, як він Дахіна.
Якубенко вже зник: завернув за невисокий хребет, що заступив їм дорогу. Цікаво, скільки від нього до кратера?
Тільки так, зупинившись, можна глянути вгору-донизу. Коли ж ідеш, вся увага прикута до ніг. Кожен крок треба виважить, оцінити кожен сантиметр, якщо не хочеш покотитись донизу. Заганяєш в твердий фірн льодоруб, одриваєш пудову стопу, мов і справді налиту свинцем, переносиш на крок уперед.
А до хребта, за яким зник Якубенко, відстань наче й не зменшується. Бо не йдеш по прямій, прямих у горах немає, а звертаєш праворуч-ліворуч, минаючи особливо небезпечні місця.
Сонце досягло вже свого зеніту зимового, лід горить так, що боляче дивитись на нього. Все сяє, вилискує, ріже зір застиглим на морозі вогнем.
Котра зараз година?
Глянути б на годинник, але для цього треба зняти рукавиці: брезентову, вовняну, а потім ще й відгорнути рукав. Мороз так і вчепиться в руку, він свого не прогавить.
Ось нарешті й хребет. А за ним у кригу вдягнений лобисько, якраз на дорозі до кратера.
Якубенка знову не видно, а з-за хребта, що тепер уже внизу, повільно виповзяють три постаті.
Берсеньєв, Пашка, Пахомов.
— Ось тут Віктор Дахін впустив льодоруб.
Анатолій помічає це місце жирним хрестом
на схемі, що він її власноруч накреслив у моєму блокноті.
— Ви не уявляєте, як я тоді розсердився! — Очі його й зараз зблискують гнівом.— Для альпініста більшої ганьби, ніж загубить льодоруб, немає. Це все одно, що загубити під час атаки гвинтівку. Або автомат. Без льодоруба альпініст просто перестає існувати!
Від цього місця, поміченого чорним хрестом, до вершини лишалось метрів сто п'ятдесят, не більше.
— Якубенко був уже там. А Віктор впустив льодоруб.
— А якби Дахін впустив льодоруб на годину раніше? Коли ви ще були ось тут,— показую я нижче. Звідси приблизно Анатолій помітив, що зв'язка Берсеньєва рухається не так швидко, як можна було сподіватись. І в ньому вперше ворухнулась тривога.— Чи не розгорнулися б тоді події зовсім по-іншому?
— Що про це говорити! — відповідає Анатолій сердито.— Всі ми заднім розумом багаті! Якби та коли б... Життя, шановний Анатолію Андрійо-вичу, цих словечок не знає. Життя ставить перед нами лише одну задачку і — вирішуй негайно!
— Що ж ви вирішили?
— Вирішив те, що й повинен був вирішити: спускатись донизу. За льодорубом.
— І далеко він залетів?
— Я тоді ще не знав. Може, метрів за п'ятдесят. А може, й за всі чотириста.
— Це по прямій? А сюди-туди?.. А до кратера лишалося ж всього сто п'ятдесят! І там уже чекав Якубенко. Невже не ворухнулася думка махнути рукою на льодоруб Дахіна й спробувати піднятися з одним?
— Не ворухнулась,— відповідає Анатолій жорстоко.— Ми повинні були знайти льодоруб. Куди б він не залетів.
Хоч він тоді вже подумав, що через оцей незапланований спуск вони можуть не добратись до вершини. Не побувають на ній взагалі.
Адже невідомо було, як далеко залетів льодоруб!
Він, звісно, про це ні слова не сказав Дахіну. Лише сказав:
— Тільки вдвох!
Бо Дахін став говорити, що він спуститься сам. Дахін розумів, що значить для Анатолія, як і для кожного з них, в останню хвилину відмовитися від можливості взяти вершину.
Льодоруб пролетів метрів сорок, не більше. Анатолій побачив його ще здалеку, під скельним виступом, і,пам'ятає, тоді ще подумав полегшено, що вони таки встигнуть взяти вершину; але тут з-за хребта виткнувся Володя Берсеньєв, і все пішло шкереберть, і думка про сходження, яка досі володіла ним неподільно і була для нього єдино важливою, такою важливою, що він, не вагаючись, поступився б заради неї всім,— ця думка одразу ж щезла безслідно, розтала, мов дим.
Володя Берсеньєв не мав на одній руці рукавиці. І йшов, наче п'яний...
«Ніколи не зможу простити тим обом, що вони не завернули вчасно Володю,— скаже мені Анатолій.— Не стали одразу ж спускати донизу. Особливо Пашці... Він же не вперше підіймався у гори».
Може, тому Пашка оте пізніше й сказав... Сказав батькам Берсеньєва, що Анатолій силоміць погнав Володю в гору. Вже важко хворого...
Чужа душа — темний ліс. І кожен власну совість присипляє по-своєму...
Отже, Володя загубив рукавицю. І йшов, наче п'яний. І не тримав льодоруб: не впустив лише тому, що ремінець льодоруба був окручений довкола зап'ястя.
Льодоруб волікся за ним, лишаючи тонкий, як ниточка, слід.
Що Анатолій сказав у ту першу мить, він так і не зміг пригадати.
— А ви все ж пригадайте! — допитувася слідчий пізніше.— Для вас це дуже важливо.
Чому важливо, Анатолій ніяк не міг зрозуміти. Хоча чесно намагавсь пригадати. Й не міг.
Здається, спитав у Володі, що з ним. Хоч, можливо, й не питав: знав і без цього, що це таке.
«Ото, коли альпініст починає йти, наче п'яний, і губить рукавиці, й зриває шарф з обличчя, тоді йому не довго лишилося жити. Хіба що спустити його якомога швидше донизу».
Висотна стеля. Існує для гір такий термін підступний. Біологічна пружина, закладена в кожному з нас, яка дрімає до пори до часу, поки ми не сягнемо визначеної природою для кожного з нас висотної стелі. Не порушимо фатальне табу, недотримання якого карається смертю.
Де вона: на чотирьох-, на п'яти-, на шеститисячній позначці — цього кожному з нас наперед знать не дано. Жоден підручник, жодна інструкція, жоден лікар чи фахівець-альпініст, який стоптав не одну пару треконів, долаючи найтяжчі маршрути, не підкаже мені, йому, вам, на якій височині лежить ота міна, що спрацює несхибно, лише піді мною, під вами, під ним. Всі пройдуть, не помітивши навіть, наступаючи на неї, по ній топчучись, і вона терпляче лежатиме: вона чекає на вас.
І дочекається.
Крок ваш останній, вибух-пружина неминуче спрацьовує.
І вам уже нема порятунку.
Хіба що донизу. Миттю
