Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров

Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров

Читаємо онлайн Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров
Анатолій, наче знов на Памірі, наче він оце щойно повернувся з маршруту, пере-вдягся, умився, покінчив з усіма службовими справами та й нарешті сів до нашого саморобного столу... Анатолій традиційно запитує:

— Так на чому ми зупинились, якщо не секрет?

Я розкриваю блокнот і терпляче пояснюю, що

треба починати спочатку. Кажу йому про деталі, яких мені так забракло, без яких моя розповідь почне задихатись, як людина без кисню. Анатолій кива головою: це порівняння йому близьке й зрозуміле.

— Що ж, давайте спочатку.

2

На мить прорвалися хмари, зблиснуло небо.

— Гляньте, як чум!

Вулкан і справді нагадував чум.

Ідеальний конус, що піднісся на п'ять тисяч метрів. Над зрізаною акуратно вершиною димить і вдень і вночі, наче мешканці оцього гігантського шатра весь час мерзнуть, весь час тремтять од нестерпного холоду й підкидають дрова до велетенського вогнища. А воно все не гріло, воно лиш диміло, бухало паром та попелом і стовпом підіймалося в небо, коли було тихо, чи тріпотіло, обриваючись, на оскаженілих вітрах. А підступи до незаймано білої громади закушкані в такі глибокі сніги, що годі хоч крок ступити без лижв, скуті таким лютим холодом, що крижаніє повітря,— тут, унизу, біля підніжжя, в густому од морозу тумані, в білому мороці, що поглинає, вбирає, гасить усе: і звуки, і рухи, й людські

постаті, обліплені інєєм, які, здається, й не рухаються, а топчуться на місці як прокляті, вперто вминаючи сніг. Не люди, а привиди — в хисткому, нереальному світлі, в молочному просторі, де біле мовчання віє застиглою вічністю, де хочеться застигнути теж на століття, тисячоліття, як застигли оці ось здиблені скелі, скуті нещадним морозом.

Анатолій роздирає склеєні холодом губи, обертається до тих, що йдуть позад нього:

— Все, мужики!

«Мужики» зупиняються, навалюючись тілами

на палиці. Дихають, як запарені коні. Сім годин, з сьомої ранку до другої дня, не зупиняючись, не розгинаючись, по снігу, що до пояса, крізь білий, як вата, туман, в якому не видно нічого, тільки вкрита інеєм спина товариша, що попереду та лижв отупляючий скрип, та думка, чи туди ми йдемо, чи не збились з дороги, та втома гаряча, потом насичена, що все дужче наливає тіло. Сім годин руху невпинного за отим божевільним, що не зупинився й на мить,— тільки лишалося зціпити зуби та люто місити оцей сніг.

— Обід.

А вони все ще стоять білими привидами. Білі штормівки й куртки, білі рукавиці й штани. Білі шапки й капюшони, білі маски й шарфи, що прикривають обличчя,— тільки очі блищать крізь вузенькі щілини, і здається, що й очі вже сиві, аж білі у всіх.

Вминаючи сніг, втоптали невеликий майданчик. Дістали примус, каструлю, консерви.

Мовчки, без слів, без нагадувань: кожен знав, що мав робити.

Примус зашумів працьовитою бджілкою, і туман розступився неначе, і мороз немов пересівся, і

якось аж затишно стало в оцьому невеликому просторі, відвойованому в безмовної вічності. Сиділи на рюкзаках, схожі на фантастичних істот, виліплених з снігу, їли, не студячи, вогнем заправлену кашу, пили, обпікаючись, з алюмінієвих кухлів окріп. Жадібно вбирали тепло, запасались теплом: на черговий кидок, все вгору і вгору, де з кожною сотнею кроків ставатиме все холодніше. Скільки зараз? Мінус тридцять п'ять? Отже, там, наверху, буде всі п'ятдесят, якщо не більше. Та плюс повітря розріджене, та плюс вітер пекучий...

То як, мужики? Може, хто хоче назад, у Владивосток? Де зараз лише десять, ну, п'ятнадцять од сили. Де зима м'яка і ласкава...

Допили мовчки чай, сховали посуд.

— Лижви лишаємо тут,— сказав Анатолій.— Далі на лижвах не піднімемось.

Отже, попереду вже власне вулкан. Ключевська, цариця Камчатки.

Починають споруджувати з лижв піраміду. Хоч ще, здається, можна трохи пройти. Але наказ старшого в групі виконується беззастережно: такий закон альпіністів.

— Хвилинку!

Сергій, рудопер. Рудопером прозвали за те, що мав вогняну, як у лиса, чуприну. А «опер» — від .оператора: ніс портативний кіноапарат, для майбутнього фільму.

— Станьте ось так. Щільніше, для історичного кадру.

Потім всі оці кадри будуть скрупульозно вивчатися в різних інстанціях. Різні службові особи робитимуть різні припущення й висновки. Але вони ще не знають. Вони ще нічого не знають. Вони просто стоять, плече до плеча, лікоть до ліктя, не помічаючи чорної тіні, що лиховісно застигла над ними.

— Готово! Мерсі!

З ведмежою вайлуватістю Сергій вимахує перед собою рукавицею. Наче в ній капелюх з сімнадцятого щонайраніше століття.

— Все?.. Тоді рушили. Йдемо, поки смеркне.

Фірн, ущільнений сніг, голосно скрипить під

ногами. Появляються скельні виступи. Чорна, обдута вітрами порода виступає хребтами викопних ящурів. Йти було б легше, коли б не крутизна, яка з кожним кроком стає все відчутнішою. Ногу треба не просто ставити — вбивати у сніг, щоб не поїхати донизу. Крок — удар, крок — удар, скільки кроків, стільки й ударів. Вітер, який свище все дужче, продимає вже й одяг, кида в обличчя мільярди колючих сніжинок. Забарився, підставив оголену шкіру — здере начисто й шкіру.

Крок — удар, крок — удар...

Чи скоро дійдемо? І чи дійдемо взагалі?

Вперед, мужики!

Короткий відпочинок — кидок... Перепочинок — кидок... Все вище і вище, долаючи втому, що густо осідає на м’язах. А гірські черевики — треконі — з кожним подоланим метром стають усе важчі.

І вже починає бракувати повітря. В перегрітих легенях кисень згорає, як порох: спалах — і не лишається й сліду... Ще кисню, ще!—волають натомлені м'язи. Хочеться зірвать оцей шарф, що, обледенілий, закриває доступ повітрю, викинуть к бісу, як ненависну істоту, або впасти на фірн мокрою спиною, розкидавши руки, й заніміти...

Вперед, мужики!

А майже всі «мужики» ще не переступили двадцятип'ятилітній рубіж. «Чверть століття,— каже Володя Берсеньєв, друг Анатолія.— Чверть століття — відчуваєте, чим пахне!..» А чим, Володю, пахне зараз тобі оцей невеликий підйомчик? Оця гірка, якій ні з сього ні з того захотілось піднятись на п'ять тисяч метрів? Та ще взимку, в найлютіші морози... Це тобі не самбо, не стрибки з парашутом, не підводне плавання!.. «А йди ти!» — лунає веселий голос Володин — в голові Анатолія, бо Володя і відповів би отак, завжди веселий Володя, що ніколи не вішає носа. Цей красень-блондин, по якому крадькома зітхають дівчата не тільки їхнього курсу...

Відгуки про книгу Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: