Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров
Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної ходи, там, унизу, на рівнині, по добре втоптаній дорозі. А вони долали весь день, вже не метрами рахуючи відстань — сантиметрами.
— Хлопці, а вітер наче стихає!
— Погодка завтра буде — на замовлення!
— Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?
Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не
застигла ніч.
Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі,— майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.
В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по-людському переночують. А решта — знову в намет.
— Ух, жарко! Фінської бані не треба!
Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій— ніколи не поскаржиться!
— Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.
Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями — паняй на кра'й, грій тепер іншого!
— Добре, Вітю, розбуджу — не просплю,— відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину.— Давайте вже спати.
Та Володі не спиться:
— Оце, хлопці, житуха! Відчуваєш, що ти не просто молекула. Зробимо Ключевську, подамся під час канікул на Памір. На семитисячник.
— А на Джомолунгму не хочеш?
— На Джомолунгму? — перепитує Володя. Так перепитує, наче від одного нього залежить побувати на найвищій вершині світу.— На Джомолунгму ще, мабуть, ранувато. От зроблю семитисячник, тоді подумаю про Джомолунгму.
— Ти спершу зроби Ключевську.
— А ми хіба де? Не на Ключевській? Ні, завтра я на край кратера обов'язково ступлю! Камінець кину у лаву. Лава, де ти, агов!..
— Ну, пропали дівчата! І так по тобі помирали, а тепер як повернешся, то зовсім подуріють! Альпініст, покоритель вершин!..
:— Груди колесом, гузиця — ящиком!—додає хуліганистий Володя Пахомов, четвертий у наметі.
Найбільше сміється Берсеньєв. Лише Якубенко хмика несхвально: не терпить, як він висловлюється, словоблудства.
І цю розмову, на висоті чотирьох тисяч метрів, в продутому наскрізь наметі, запам'ята на все життя Анатолій.
Цього разу мерзли ще дужче, ніж минулої ночі. Тому й піднялися о п'ятій. Розтопили сніг, заварили чайок, поналивали в термоси кави з молоком: обідатимуть уже там, на вершині, поспускавши ноги в кратер, що дихає жаром,— в цьому ніхто не мав сумніву. Тому й відчували себе, як перед святом.
— А вітер знов розгулявся.
— Даремно раділи.
— Нічого, вже недалеко. Толь, може, я піду перший? За півгодини збіжу. Поки ви тут начухаєтесь, я й дошку прилаштую.
Берсеньєв сьогодні, як ніколи, веселий. Навіть пісню мугика. Виліз надвір, зробив такий рух, наче хотів обійняти весь простір:
— Ех, красота! — Хоч довкола ще не видно майже нічого. Лише зорі в чорному небі та далеко-далеко на сході рожевіє вузесенька смужка.
Підійшов до нори, що чорніла в снігу, копнув ногою:
— Гей, борсуки, виповзайте! Сонце, глядіть, проспите!
«Борсуки» вилазили один по одному — опухлі од сну.
— Не мерзли вночі?
— Ні. Було навіть жарко.
Ну, що ж, відпочили як слід — і в дорогу. Анатолієві все здається, що їм не вистачить часу: зійти на вершину, а потім спуститись до табору. До отих двох наметів.
І знову підйом, безконечний підйом. Йдуть у трьох зв'язках, першу, як не просився Берсеньєв, повів Якубенко. Він найдосвідченіший, йому й вибирати найоптимальніший шлях в оцьому закрижанілому хаосі. У нього й пам'ятна дошка: вже коли Якубенко не дійде, то не дійде ніхто.
Віктор Якубенко, рудопер Лобачов і Коробков.
Анатолій — у другій, з Віктором Дахіним. Віктор спотикається сліпо, зупиняється, протираючи окуляри, що весь час пітніють, Анатолій вже розкаюється, що взяли його, але як було не взяти, коли Віктор теж однокурсник, та ще й запеклий спортсмен, та ще й сусід по гуртожитку, поряд ліжка стоять, і ніколи не бувало випадку, щоб Віктор у чомусь підвів. Розіб'ється, але зробить! То як такого не взяти?
Лиш тепер починає розуміть Анатолій, що в гори можна брати не кожного. Навіть якщо ти майстер із самбо чи рекордсмен із стрибків. В горах важить і така дрібниця, як окуляри. Розбив, загубив і звалився в прірву. «Відлетів», як заведено казати в альпіністів. Відлетів у смерть, в небуття, спалахнувши миттєвою іскрою, упертим земним метеором. Лаконічна, скупа й сувора мова тих, що рвуться на неприступні вершини, вибирають найскладніші маршрути, часто-густо на грані смерті й життя.
— Де подівся Олег?
— Відлетів на Памірі.
— А чого замовк Женя?
— Відлетів на Жуковському.
Тобто: штурмуючи схил піка маршала Жукова.
Відлітають, спалахують, штурмуючи вперто вершини, і коли б ожили, то знову рушили б у гори, по останньому своєму маршруту, до тієї полиці, за якою обірвалося все.
І пісенька мудрих та ще й обачливих: «Умный в горы не пойдет, умный горы обойдет» — пісенька ця не для них!
Трійка Якубенка йде дружно й напористо, Віктор будь-якою ціною вирішив взяти до обіду вершину. Анатолієві вже починає здаватись, що вони з Дахіним ледь повзуть, і це його все більше дратує.
Під час чергової зупинки (відхекатись, зібратися з силами) глянув донизу. Там, на яскраво освітленій сніговій скатертині з чорними кам'яними проривами темніли три постаті. «Чого вони так відстали? — тривожно ворухнулася думка.— Чи не сталось чого?»
Ту, третю, зв'язку веде Володя Берсеньєв. Останньому завжди найважче, на останнього — все каміння згори, й Анатолій поставив Володю. Як найсильнішого. «Все одно ми будемо першими!» — грозився Володя, незадоволений тим, що першу зв'язку повів Якубенко.
