Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Черняхівська культура. Скляні кубки ІІІ—IV ст.
Дніпропетровська обл., с. Військове. Календар на вазі черняхівської культури.
Миколаївська обл., могильник Каборга. Керамічне відерце IV ст.
Анти, за писемними даними, займали регіони на схід від склавинів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром. Прокопій Кесарійський пише про них: «Народи, які тут живуть, в древності називались кімерійцями, тепер звуться утігурами. Дальше на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів»[124]. Сама назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Останній раз їх згадує Феофілакт Сімокатта, що жив у першій половині VII ст. Він описує під 602 р. один з епізодів аваро-антських війн, коли анти потерпіли поразку. Після цього назва «анти» зникає зі сторінок історичних хронік. Очевидно, вони не могли бути повністю знищені аварами. Скоріше за все вони змішалися з племенами склавинів і прийняли загальну назву слов’ян, хоч з цього приводу існують різні погляди як істориків, так і лінгвістів. Деякі з них сумнівалися в тому, чи анти є слов’янськими племенами. Так, Г. Вернадський схилявся до думки про сармато-аланське походження антів[125]. А. Вірт, Л. Шмідт, А. Орлик та інші вважали антів черкесами[126]. Ці концепції в різний час були піддані справедливій критиці визначними слов’янськими істориками[127]. Нині, після відкриття й дослідження на території Південно-Східної і Центральної Європи, в регіонах, де за писемними джерелами жили анти та склавини, археологічних пам’яток V—VII ст. н. е., які однозначно визнані слов’янськими, ці концепції остаточно втратили своє наукове значення.
Склавини, назва яких у дещо зміненому вигляді поширилась на всі слов’янські племена в V—VI ст., уже вийшли за південні межі венедських земель. Їх візантійські автори знають не лише на північ від Карпат, але й на Дунаї. На північному Прикарпатті писемні джерела їх пов’язують із Віслою та Дністром, де вони межували з антами, які займали в цей час межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій із Кесарії склавинів та антів вважав одним народом: «Колись,— пише Прокопій,— навіть ім’я у слов’ян та антів було одне і те ж»[128]. Північні і східні межі землі склавинів та антів візантійським авторам були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів, а обмежувались загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись характеру побутових і соціально-економічних умов життя склавинів, Йордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Маврикій Стратег характеризує побут антів таким чином, що він може відповідати ландшафтним характеристикам Полісся. Щодо згадки Йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то її у світлі сучасних археологічних досліджень слід вважати дуже приблизною. Пам’ятки, які, безсумнівно, пов’язуються з антами, відкрито” в Середньому Подніпров’ї та лісостеповому Лівобережжі, середній частині Південного Бугу, Дністра, а також у Молдові, але вони невідомі на нижньому Дніпрі. Серед племен Подунав’я VI ст. склавинів неодноразово називають Менандр і Феофілакт Сімокатта.
Оцінюючи в цілому дані Йордана та Прокопія про слов’ян, треба мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст. н. е., а тому повинні відображати становище слов’ян у дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття або в V ст. н. е. Ми хочемо лише підкреслити, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують склавинів та антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їхні набіги на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — на початку VII ст. слов’яни поступово осідають на правому березі Дунаю. Втім, в історичних джерелах цього часу неможливо знайти відповіді на питання про те, чи є межиріччя Дністра, верхньої Вісли та Дунаю прабатьківщиною слов’ян, чи вони були тут прийшлим населенням, коли і з яких районів вони сюди приходять, де знаходиться північний кордон зайнятих ними земель і т. ін. Таких відомостей не містять і більш ранні історичні джерела. Тому багато питань лишаються дискусійними і до кінця не вирішеними.
Глава 2
Археологічні джерела до вивчення слов’ян V—VII ст.
У вивченні стародавньої історії слов’ян на етапі їх етнічного самовизначення важливого значення набувають археологічні матеріали, які відкривають нові можливості в дослідженні історичного процесу. Саме археологія, що добуває і вивчає матеріальну культуру: поселення з їх топографічними та архітектурними особливостями, могильники і поховальні обряди, предмети побуту та праці, одежу та прикраси, створені відносно замкнутими групами людей, які характеризуються певними, лише їм властивими усталеними рисами, а головне, піддаються просторовим і хронологічним визначенням при зіставленні з історичними джерелами, дозволяє відтворити життєві реалії, які в інших джерелах представлені лише загально або уривчасто.
Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватись, втрачати ті чи інші риси і набувати нові, розширювати територію, входити компонентом у нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї спільноти, яку вона представляє. При цьому треба мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, що пов’язують її з попереднім. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов’ян, визначити її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово заглиблюватись до її джерел.
Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть дати позитивні результати лише за наявності матеріалів усіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість будь-якої з них знижує можливості типологічних зіставлень і, як наслідок, призводить до помилкових висновків. До недавнього часу таким вразливим місцем у вивченні слов’янських старожитностей були слов’янські пам’ятки V—VII ст. н. е., дослідження яких
