Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Якщо проаналізувати згадані концепції, то не можна не помітити, що одні з них локалізують формування ранньосередньовічних слов’янських культур в якомусь одному невеликому регіоні, наприклад у Верхньому Подніпров’ї (В. М. Даниленко, Й. Вернер, К. Годловський) або Південній і Середній Польщі (І. П. Русанова), інші на більш широкій території в декількох регіонах (Б. О. Рибаков, П. М. Третяков, И. Германн, І. Земан, В. Генсель, В. В. Седов, З. Ваня та ін.). Звідси й різні оцінки джерел та підходи до пошуків підоснов слов’янських ранньосередньовічних старожитностей.
Питанням місця території України в процесах етногенезу слов’ян багато уваги присвятили М. Грушевський та Я. Пастернак[161]. Ними зібрано, проаналізовано і широко використано писемні та інші джерела, в тому числі, особливо Я. Пастернаком,— археологічні. Вони розглядають слов’ян як окрему етнічну групу європейського населення, яка проживала поруч з кельтами, германцями, фракійцями, іраномовними, тюркомовними племенами, угро-фіннами та ін. Вони застерігали проти спроб перенесення іменної номенклатури останніх на слов’ян. Так, М. Грушевський пише: «Популярна ж своїх часів, а й досі не зовсім забута ще слов’янська теорія (що гуни були слов’янами. — В. Б.) не має за собою нічого, крім кількох подробиць, що можуть вказувати щонайбільше на слов’янські елементи в державі Аттіли»[162].
Викладаючи свої погляди на згадані проблеми, ми виходимо з того, що лише порівняльним методом ретроспекції можна досягти певних успіхів у пошуках джерельних витоків слов’янських ранньосередньовічних старожитностей.
Слід зазначити, що найбільшою перешкодою на шляху їх порівняльного вивчення з старожитностями римського часу Південно-Східної Європи була до останнього часу відсутність пам’яток V ст. Це створювало враження хіатусу на вказаній території після відходу готів і до появи ранньосередньовічних слов’ян. Виявлення і дослідження пам’яток гунського часу показало, що саме вони розкривають основні закономірності переходу від культур пізньоримського часу до раннього середньовіччя.
На межі Лісу і Лісостепу Південно-Східної Європи пам’ятки V ст. займають значну територію, яка тягнеться від верхів’їв Псла на сході до верхів’їв Дністра й Пруту на південному заході.
За характером матеріалу ці пам’ятки діляться на дві територіальні групи. Перша з них пов’язана з Середнім Подніпров’ям на обох берегах Дніпра і верхів’ями Південного Бугу, друга — із Середнім та Верхнім Подністров’ям і верхів’ями Пруту. Вже на найбільш ранньому етапі ці групи мали свої особливості в домобудівництві і кераміці. Вони пояснюються тим, що дніпровсько-бузька група типологічно пов’язана не лише з черняхівськими пам’ятками типу Хлопкова, але й з київськими старожитностями, а дністровсько-прутська — із слов’янською частиною черняхівської культури (пам’ятки типу Бовшева). В свою чергу, останні сягають своїм походженням пізньозарубинецьких і зубрицьких старожитностей ранньоримського часу.
Шляхом картографування пам’яток римського часу з достатньо вираженими місцевими ознаками, які, починаючи від зарубинецької культури, доходять до раннього середньовіччя, вдалося встановити певну стабільність їх розташування в широкій смузі прикордоння Лісу і Лісостепу, вже у II ст. Оскільки найбільш ранні пам’ятки ранньосередньовічних слов’янських культур, які виникають у V ст., також знаходяться у цій смузі і типологічно з ними пов’язані (однакові типи жител, ліпної кераміки), то можна зробити висновок, що пограниччя Лісу й Лісостепу Південно-Східної Європи було зайняте слов’янами (протослов’янами) принаймні з рубежу н. е., що узгоджується з писемними джерелами І—II ст. та VI ст. н. е.
Усі ці старожитності, незалежно від того, до якої культури вони належали, пов’язуються типологічно і хронологічно із ранньосередньовічними слов’янськими культурами (празькою, пеньківською і колочинською), що передбачає їх генетичну спадкоємність і належність їх носіїв до споріднених груп.
В слов’янських ранньосередньовічних старожитностях відбивається інтеграція елементів згаданих культур римського часу, але у кожній із них їх частка різна. Київська культура стала підосновою полонинської та якоюсь мірою пеньківської груп з урахуванням того, що в другій помітний і черняхівський компонент, а в першій — балтський. Черняхівські пам’ятки Верхнього та Середнього Дністра (Черепин, Бовшів, Теремці, Сокіл, Бакота та ін.) лягли в основу празьких старожитностей, у формуванні яких певну, хоч і незначну, роль відіграли елементи-київської культури Дніпровського Правобережжя.
Однак не можна не відзначити складності процесів етнокультурного розвитку на рубежі і в першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи. Майже усі культури цього великого регіону, особливо черняхівська, включали в себе, крім слов’янського населення, елементи, які свідчать про присутність тут різних груп германського, балтського, іраномовного, фракійського населення. Лише після відходу під ударами гунів готських племен, а з ними й сарматів-аланів у Подунав’я і далі, на Південний Захід, слов’яни стають основною політичною силою в лісостеповій частині Східної Європи. В цей час, починаючи з V ст. н. е., проявляється повною мірою їх самобутня матеріальна культура.
Що стосується дзєдзіцької групи VI—VII ст., то ми приєднуємося до тих дослідників, які шукають її підоснову в пшеворській культурі. Значна частина археологів, зокрема В. Генсель та І. П. Русанова, бачать в пшеворській культурі, крім кельтських та германських, також слов’янські елементи[163]. Хоч останні, порівняно з двома першими, дуже незначні, а все ж свідчать про наявність у складі пшеворської культури якогось незначного слов’янського компонента.
Порівняльний аналіз пам’яток слов’ян раннього середньовіччя і культур римського часу дає підставу для висновку, що уже в першій половині І тис. н. е. слов’яни не тільки займали регіон Верхнього Подніпров’я (київська культура), але й були одним із складових компонентів черняхівської культури в лісостеповій частині України, а можливо, й пшеворської культури на території Польщі. Інакше не можна пояснити існування в VI ст. чотирьох відмінних слов’янських культур — колочинської, пеньківської, празької і дзєдзіцької. Вони разом ніяк не могли бути продуктом розвитку якоїсь одної — київської (Й. Вернер, К. Годловський) чи пшеворської (І. П. Русанова) культури. Тим більше не вирішує проблеми витоків ранньосередньовічних слов’янських культур концепція «безфібульних», «горщикоподібних» культур. Ні окремо, ні в сукупності такі культури ранньозалізного часу, як юхнівська, штрихованої кераміки, дніпро-двінська чи верхньоокська, не можуть вважатися підосновою празької, пеньківської, а навіть колочинської культур[164]. Остання, будучи слов’янською, лише включає в себе певні балтські елементи.
Таким чином, шляхом ретроспекції встановлюється слов’янська належність великої частини старожитностей на території України, принаймні з рубежу нашої ери. Процеси, які призвели до зміни культур римського часу (на території України київської і черняхівської) на нові ранньосередньовічні культури, завершились вже в середині V ст., в той час як на території Польщі зміна культур пшеворської на дзєдзіцьку
