Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Поселення переважно невеликі — 0,5—2 га. Вони займають краї першої чи другої надзаплавної тераси, горби в межах заплав тощо. Житла розташовані на значній відстані одне від одного, тому виявлено їх порівняно мало, навіть на тих поселеннях, на яких відкрито значну площу (Обухів II, Сушки 2, Деснянка, Роїще, Глеваха та ін.). На основі аналізу 72 жител можна зробити висновок, що серед них переважають невеликі напівземлянки, форма яких близька до квадрата. Досить типовими є ями від центрального стовпа та вогнища в середній частині чи в одному з кутів. Рідко трапляються глинобитні печі з черенями, підбитими керамікою. На території Білорусі відомі поодинокі печі-кам’янки (Гудок, Щатково). Стіни жител складалися з колод у вигляді зрубу або кріпилися вертикальними стовпами. На ділянках між житлами знаходились численні ями-льохи, іноді — відкриті вогнища або печі, господарські будівлі.

Могильники київської культури досліджені мало. Нині відомо 9 невеликих могильників та декілька поодиноких поховань.

Вони розташовані біля поселень і не мають зовнішніх ознак. Всі поховання — трупоспалення. В могильних ямах разом з перепаленими кістками небіжчика відзначено сліди тризни у вигляді фрагментів битого посуду і кісток тварин. Іноді у похованнях трапляються металеві предмети (фібули, пряжки та ін.), якими прикрашали одяг. Кілька поховань, де перепалені кістки були засипані в посудину-урну, відомі лише у верхів’ях Псла.

Кераміка київської культури ліпна. Кухонний посуд представлений різноманітними за формою горщиками і плоскими дисками-кришками. Часто трапляються великі товстостінні посудини для збереження припасів. Окрему невелику групу складає столовий посуд — миски і низькі горщикоподібні посудини з чорною лискованою поверхнею. На деяких пам’ятках є також кераміка (миски, горщики, глечики), виготовлена на гончарному колі. Це сіроглиняний досконалий посуд, який потрапляв сюди через різноманітні зв’язки з населенням сусідньої черняхівської культури.

Крім кераміки, на київських пам’ятках трапляються знаряддя праці й побуту, прикраси, але набір їх значно бідніший, ніж у черняхівській культурі: знайдено залізні ножі, серпи, скобелі, светла, мініатюрна наковальня, пружинні ножиці тощо; відомі бронзові фібули, пряжки, лунниці, прикраси з виїмчастою емаллю, браслети, срібні пластинчасті підвіски, скляні намистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри. Частина цих предметів (переважно прикраси) імпортувалась від населення черняхівської культури. Очевидно, від носіїв черняхівських пам’яток на поселення київської культури потрапляли окремі амфори, які служили тарою для таких товарів із римських провінцій, як вино і олія.

Датується київська культура від кінця II — початку III до середини V ст. н. е. В цих межах її можна розділити на три хронологічні періоди: ранній — кінець ІІ —III ст., середній — друга половина III—IV ст., пізній — друга половина IV — перша половина V ст.[93].

З розширенням досліджень пам’яток київської культури і нагромадженням археологічного матеріалу за рядом місцевих особливостей все чіткіше окреслюються її локальні варіанти: середньо- і верхньодніпровський, деснянський, лісостеповий лівобережний[94].

Взагалі можна відзначити двобічний характер зв’язків київської культури. З одного боку, вона певною мірою пов’язана з колом культур лісової смуги Східної Європи, зокрема з балтськими старожитностями, з другого боку, її носії входять у контакт із черняхівськими племенами — своїми сусідами з півдня. На заключному етапі існування київської і черняхівської культур ці контакти простежуються за поширенням черняхівського імпорту. Можна припустити, що на Лівобережжя в III ст. н. е. переселяється якась частина черняхівського слов’янського населення з верхів’їв Дністра і Західного Бугу. Внаслідок їхніх зв’язків з місцевим київським населенням тут виникли поселення Букреївка 2, Рідний Край III, Тазово та ін.[95].

Керамічні комплекси цих і сусідніх з ними київських поселень є яскравим прикладом того, як співіснували різнокультурні групи населення одного етнічного коріння. Однак у ряді випадків, коли на територію київської культури приходили неслов’янські племена, носії київської культури були змушені залишати місця свого проживання. Такі випадки відомі у вигляді двох різнокультурних шарів на поселеннях Глеваха на Київщині та Гочево 4 у верхів’ях Псла. На цих поселеннях верхні черняхівські горизонти представлено комплексами з елементами вельбарської культури, носіями якої були гото-гепіди. Проте проблема співвідношення київських і черняхівських племен потребує дальшого дослідження.

Питання походження київської культури ще остаточно не з’ясоване. Її територія в першій чверті І тис. н. е. була зайнята носіями пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютежа та Оболоні в Середньому Подніпров’ї, типу Почепа в Подесенні, Чаплина та Кістеней-Чечерська у Верхньому Подніпров’ї, Картамишево II і Терновки II у лісостеповому Лівобережжі[96]. Усі ці пам’ятки, з одного боку, зберігають традиційні риси класичної зарубинецької культури, з другого, у різних регіонах їх розташування піддаються впливам північних — балтських племен, або західних — пшеворських чи пшеворсько-зарубинецьких, відомих у літературі під назвою волино-подільської або зубрицької культурної групи[97]. Очевидно, різне походження київських старожитностей та зв’язки з сусідами зумовили їх різне регіональне забарвлення.

Етнічна належність носіїв київської культури є предметом дискусії. В. В. Седов та І. П. Русанова вважають київські племена східними, або дніпровськими балтами, базуючись головним чином на поширенні у північній частині басейну Дніпра річкових назв балтського походження[98]. Однак невідомо до якого часу належать ці гідроніми. Деякі мовознавці вважають, що вони належать ще до періоду балто-слов’янської мовної єдності, тобто до епохи раннього заліза або бронзи. Разом з тим В. В. Седов не виключає, що частина носіїв пізньозарубинецьких пам’яток взяла участь у генезисі слов’янського ядра черняхівського населення[99].

Переважна більшість археологів, що безпосередньо займається вивченням київської культури, розглядає ці пам’ятки як своєрідний місток, що зв’язував зарубинецьку культуру рубежу н. е. та ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки колочинської і пеньківської культур[100]. Більше того, багато вітчизняних і європейських дослідників вбачають у київській культурі єдине джерело — витоки всіх слов’янських культур раннього середньовіччя[101].

Третьою групою археологічних пам’яток, які не можна оминути при вивченні процесів формування слов’янської спільноти, є пам’ятки типу Етулії. Їх відкрито молдавськими (Т. О. Щербакова) та українськими (А. Т. Сміленко, О. В. Гудкова) археологами в пониззі Дністра, Дунаю і Пруту. Частина їх заходить у район Буджацького степу[102].

Поселення типу Етулії невеликі "за розмірами, мають мало жител і багато господарських ям, як і пізньозарубинецькі, київські та верхньодністровські черняхівські селища. На відміну від поселень прибережної смуги Чорного моря, для яких характерні наземні житлові будівлі, часто кам’яні, етулійське населення жило в напівземлянках, близьких за своєю архітектурою до жител середнього і верхнього Дністра. Ще більш рідкісними для цього регіону є етулійські поховання. На відміну від місцевого скіфо-сарматського