Іудаїзм і сіонізм - Трохим Корнійович Кічко
Записи релігійних традицій, обрядів, епізодів з Історії, законів світської влади і повчань верховних священиків були скомпільовані в одне ціле пророками, що жили приблизно у V ст. до н. е.
Цей упорядкований твір і дістав назву П'ятикнижжя. Оскільки основу його становили закони рабовласницької держави, то їм таким чином навмисне приписувалось божественне походження, щоб надати більшого авторитету верховній владі іудейського царя-деспота.
То ж не дивно, що перша частина Біблії за своїм змістом є звичайним кодексом рабовласницького права; вона встановлює певні правила іудейського культу і старанно доводить монотеїзм Ягве.
Ідеологи іудаїзму оголошують ці еклектичні писання богонатхненною книгою і твердять, що Мойсей одержав те, що дістало потім назву Ветхого завіту, безпосередньо від бога на горі Сінай.
Чимало осіб і подій, описуваних у Біблії, мають не історичне, а скоріше міфічне походження, як це доводять порівняльні дослідження розповідей про різні племена і народи стародавнього Сходу. Наявність у Біблії багатьох міфів, тотожних шумерським, вавілонським, фінікійським розповідям, пояснюється не лише запозиченням, а насамперед тим, що всі вони мають одну загальносемітську основу.
Отже, стародавні євреї не були «обраним народом», яким їх зображає Біблія, зокрема її перша частина — Тора, а лише одним з семітських племен. Багато релігїйних вірувань, законів, обрядів і звичаїв спільні з стародавньою релігією предків арабів. Історія єврейського народу витлумачувалась авторами Тори в інтересах панівного класу рабовласників. Інакше кажучи, зміст Тори далеко не божественний.
Між тим один із сучасних ідеологів іудаїзму теолог Ієгуда Бергман, який видав в Ізраїлі книги «Іудаїзм» та «Фольклор», навіть в наші дні продовжує відстоювати божественне походження Тори. «Іудаїзм, — пише він, — заснований на божественній книзі, на Торі, яку дано нам зверху. Спочатку був бог, і все, що накреслено в Торі, від бога походить. Тому Тора є священною». Тора, пише далі Бергман, є «книгою, яку дав бог, і тому вона стоїть понад усі філософські міркування і трактати, що тільки е на землі; це є богонатхненна книга»[2].
Що це вигадка — неважко перевірити. Так, якщо припустити на хвилину існування бога, який нібито колись дав Мойсееві цю книгу, то тоді вона повинна залишатись однаковою з того часу і до наших днів. Проте це не так. Колишній професор кафедри «святого письма» Ветхого завіту і староєврейської мови Ленінградської духовної академії магістр богослов'я Олександр Осипов писав:
«Я, самостійно вивчаючи проблеми бібліїстики, побачив з доводів і відкриттів справжньої науки, що Біблія склалась поступово, розвивалась в процесі історичного життя єврейського народу вік за віком, що окремі книги її належать зовсім не тим авторам, яким їх приписує традиція. Я побачив, що в Біблії, безперечно потрібній для історичної науки пам'ятці стародавнього письма, складно переплітаються міфи і казки стародавнього Сходу, літописні і фольклорні перекази, зразки стародавньої літератури і поезії, магічні заговори епохи людського дикунства — словом, що вона не має нічого спільного з одкровенням бога на землі»[3].
Римський імператор Флавій Клавдій Юліан (331–363 рр. н. е.), відомий під ім'ям Юліана Відступника, який написав трактат «Проти християн», не без підстави критикував у ньому також ідею «богообраностї» єврейського народу. «Бог турбується, — писав він, — не лише про євреїв, а й про всі народи, і євреям не дав нічого важливого, великого[4]. Якщо вже говорити про заслуги будь-якого народу, то більше переваг, вважає Юліан, мають елліни (греки). Саме у них надзвичайного розквіту порівняно з усіма народами античного світу досягли наука і мистецтво. «Чи треба називати, — писав він, — таких людей, як Платон, Сократ, Аристід, Кімон, Фалес, Лікург, Агесілай, Архідам, або, краще, ряд філософів, полководців, будівничих, законодавців?» І далі: «Або щодо громадянського законодавства, характеру суду, управління містами, краси… успіхів науки, розвитку вільного мистецтва хіба євреї не є звичайними варварами?»[5]. Розглядаючи історію древньоєврейського народу, Юліан відзначає, що, крім рабства і нещасть, у ній нічого не було. «Понад триста років євреї жили і працювали на своїй землі,— продовжує він, — а потім у мідян, після цього у персів і, нарешті, тепер у нас»[6]. Ні, робить Юлїан висновок, «бог євреїв у дійсності не творець всього світу і не володар всесвіту… він обмежений, і владою, треба вважати, володів обмеженою поруч з іншими (античними. — Т. К.) богами». Інакше, чому ж «протягом десятків тисяч… років він не звертав уваги, що всі люди, перебуваючи в такому невігластві, поклоняються, як ви висловлюєтесь, ідолам, усі, від сходу до заходу і від півночі до півдня, за винятком невеликого племені, що живе навіть неповних 2000 років в куточку Палестини. Якщо він бог усіх нас і творець всього, чому він на нас не звертав уваги?»[7].
Не заперечуючи ролі релігії взагалі і бога Ягве зокрема, Юліан вважає, що це не бог всесвіту, а місцевий бог, покровитель Палестини, такий, який є в кожного народу. А іудаїстське духовенство у «святому письмі» намагалось довести саме всесвітнє панування бога Ягве, Весною 1947 року п'ятнадцятирічний йорданський бедуїн Мухамед-ад Діб, шукаючи свою вівцю, що загубилась, зайшов до печери «Хірбет Кумран» (руїни Кум рана) біля старого Ієрихона. В одній з штолень він натрапив на глиняні посудини на зразок грецьких амфор, у яких були складені шкіряні сувої з письменами. Звістка про це привернула увагу істориків і археологів світу. Під час розкопок було знайдено тисячі стародавніх релігійних рукописів, текстів на шкірах, папірусах, черепках, металі, кераміці, на кам'яних і дерев'яних посудинах, а також знаряддя праці
