Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Хозарську мову уналежнюють до тюркських, гіпотетично пов’язуючи її з булгарською групою останніх. Серед сучасних тюркських мов найближчою до хозарської вважають чуваську. Відомі окремі, досі не розшифровані, написи тюркським рунічним письмом, які вважають хозарськими. Аналіз власних імен хозарів, а також окремих титулів і географічних назв, дозволив виділити в них низку спільнотюркських слів.

У часи українського козацького літописання (XVII–XVIII ст.) існував історичний міф про походження козаків від хозарів, яких у Київській Русі й пізніше називали козарами. На користь цієї гіпотези може гіпотетично свідчити форма слова козарлюга «козак», що має тюркський суфікс. За однією з версій, в основі обох слів — хозари і козаки — лежить той самий тюркський корінь каз «кочувати».

Слов’янські мови

Перейдімо до слов’янських мов, передовсім української.

Українська мова належить до слов’янської мовної групи. Ця група мов поділяється на три гілки (підгрупи): східну, що включає українську, білоруську та російську мови (найближчою до української є білоруська); західну, до якої належать польська (з віддаленим кашубським діалектом, який іноді вважають окремою мовою), чеська, словацька та дві слов’янські мови в Німеччині — верхньолужицька і нижньолужицька; південну, куди входять болгарська, македонська, сербська, хорватська та словенська мови.

Створена Кирилом і Мефодієм для християнських богослужінь і перекладу церковних книг старослов’янська літературна мова також належала до південної підгрупи слов’янських мов. Ця мова була саме створена — як літературно-писемна (будь-яку літературну мову створюють до певної міри штучно, обмежуючи й обробляючи діалектне різноманіття). Існують різні погляди на те, який саме слов’янський діалект ліг в основу старослов’янської літературної мови. У Болгарії її називають староболгарською, вважаючи давньою формою саме цієї мови. Згідно з іншою версією, старослов’янська мова була створена на основі македонських діалектів — але не тих, що лягли в основу сучасної македонської мови. Нарешті, була висловлена думка про особливо тісний зв’язок старослов’янської мови зі словенською.

Старослов’янська мова була єдиною тільки в перші століття свого існування. Далі з неї утворюються варіанти (так звані ізводи), відмінні в кожній країні. В Україні довгий час використовували український варіант (ізвод) церковнослов’янської мови як результат впливу української живомовної стихії.

Слід підкреслити, що українська і російська мова у плані ставлення до церковнослов’янської мовної спадщини пішли різними шляхами. Традиція розвитку російської літературної мови базувалася на теорії «трьох штилів (стилів)» Михайла Ломоносова: церковнослов’янську мову було оголошено високим, урочистим стилем. Тому в сучасній російській мові значно більше (порівняно з українською) слів церковнослов’янського (південнослов’янського) походження (врата, глава та ін.), використовуваних у текстах урочистого змісту. Поряд із ними в російській мові використовують і власне східнослов’янські слова ворота, голова тощо. Українська ж літературна мова пішла шляхом майже повної відмови від церковнослов’янської спадщини. Перший твір нової української літератури — «Енеїда» Івана Котляревського — був створений живою народною мовою, а в драмі того ж автора «Наталка Полтавка» спародійованою церковнослов’янською мовою говорить головний негативний персонаж Возний. Іншим був погляд нормотворця-законодавця української літературної мови Тараса Шевченка — він використовував церковнослов’янські слова досить широко, однак, передусім, у тих поетичних текстах, які стосувалися релігійної тематики, чітко асоційованої в ті часи саме із церковнослов’янською мовою.

Припускають, що нібито Новгородська держава не була знищена великим князем московським Іваном ІІІ, то там могла витворитись окрема слов’янська мова, що мала спільні риси не лише з російською, а й із українською та навіть західнослов’янськими мовами. Показово, що сучасні діалекти півночі Росії мають особливості, спільні з українською мовою.

Слов’яни — давня самоназва, використовувана в усіх трьох підгрупах слов’янських мов (словаки, словенці, новгородські словени). Ця назва явно означає тих, хто володіє словом, тобто говорить зрозумілою мовою — на відміну від німців, буквально «німих», тобто тих, хто розмовляє незрозуміло. Така модель відрізнення себе від сусідів була доволі поширеною в стародавньому світі — саме вона лягла в основу поділу на греків і «варварів». Наявна в російській мові форма назви славяне є результатом властивого цій мові «акання», а найдавніша форма назви, засвідчена літописними текстами Київської Русі, — словене.

Найдавніша згадана в документах (від перших століть нової ери) назва слов’ян — венеди. Питання про можливий зв’язок цієї назви з назвою венети, відомою в різних регіонах Європи й навіть у Малій Азії (сучасна Туреччина), не вирішене. А тим часом остання назва може виявитися спільною для всіх західних індоєвропейців (слов’ян, балтів, германців, кельтів, іллірійців) і означає вона, як свідчать кельтські мови, «білі» (очевидно, за світлим кольором волосся північних народів). Натомість назва венеди, як припускають, означає «великі, більші» (цей корінь зберігся в імені В’ячеслав, у церковнослов’янському слові вящий тощо).

Пізніше, у середині І тис. до н. е., слов’ян згадують під трьома назвами (венеди, анти, склавіни). Михайло Грушевський підкреслював, що анти — безпосередні предки українців. Щодо значення і походження цієї назви висловлено цілу низку гіпотез. За однією версією, вона походить із іранських мов і означає «мешканці краю»; тоді назва Україна — переклад цієї назви. За іншою версією, назва антів походить аж із монгольської мови й означає «товариші». Мається на увазі, що слов’яни були союзниками тюрко-монгольських народів (передовсім, очевидно, гуннів), сліди яких на території України можуть виявитися значно давнішими, ніж думали раніше. Третя гіпотеза пов’язує назву антів із давньою назвою качки — утка (родовий символ племені?), що раніше мала носовий звук (онтка). Нарешті, відома навіть спроба пов’язати розглядану назву з найменуванням фінно-угорського племені ханти...

Загальновизнаним є походження всіх слов’янських мов від єдиної праслов’янської. Остання не засвідчена писемними пам’ятками (принаймні такі нині невідомі), а реконструйована на основі порівняння відомих слов’янських мов. Відтворений словник праслов’янської мови, що містить (включно з праслов’янськими діалектизмами — словами, засвідченими не в усіх підгрупах слов’янських мов) близько 20 тисяч одиниць. Реконструйована мовознавцями праслов’янська мова — потужне джерело відомостей про давніх слов’ян: мовні свідчення надаються для порівняння з археологічними, історичними та іншими відомостями.

Праслов’янська мова існувала до середини І тис. до н. е. впродовж багатьох століть. Її початки, за різними оцінками, губляться у ІІ, а той у ІІІ тис. до н. е. Найближчими за спорідненістю до слов’янських мов виступають балтійські — латиська та литовська (наступними за мірою близькості до слов’янських є германські). Можна помітити, що ці мови утворюють зі слов’янськими нібито єдиний мовний простір: литовська більш віддалена, а в латиській є діалекти, ближчі до литовської, і діалекти, ближчі до слов’янських. Існують різні моделі доісторичних відносин слов’янських і балтійських (праслов’янської і прабалтійської) мов. Від прийняття тієї або тієї моделі залежить погляд на виникнення праслов’янської мови, тобто час і особливості відділення її від інших споріднених індоєвропейських.

Згідно з однією версією, праслов’янська мова походить із прабалто-слов’янської мови (балто-слов’янської прамови) — спільного предка і балтійських, і слов’янських мов. Якщо вірити мовознавчим оцінкам часу розпаду цієї прамови і розходження балтійських і слов’янських мов (кінець ІІ тис. до н. е.), балто-слов’янською могла бути тшинецько-комарівсько-сосницька культурно-історична спільність (група близьких археологічних культур).

За другою версією, слов’янські мови виникли на периферії території балтійських мов. Згідно з таким поглядом, виникнення праслов’янської мови — результат зміни, спрощення балтійської мови внаслідок контактів із іншими (очевидно, передусім іранськими) мовами. Саме на користь такого погляду свідчать особливості латиської мови як проміжної ланки між литовською і слов’янськими.

Згідно