Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Готія в Криму
Андрій Домановський
Одним із народів, що лишив яскравий слід в історії Кримського півострова, стали східногерманські племена готів. Яскраві свідчення про переселення готів зберіг у праці «Про походження та діяння гетів» або «Гетика» історик VI ст. Йордан, сам гот за походженням. Їхньою прабатьківщиною, за словами письменника, була «майстерня, яка виготовляла» й «утроба, яка породжувала» народи — Скандинавія. Саме звідти готи на чолі з королем Берігом на трьох кораблях перепливли на південне узбережжя Балтійського моря, зайнявши район Нижньої Вісли. Що саме спричинило міграцію германських племен — кліматичні зміни чи зростання кількості населення — достеменно невідомо. Однак свідчення Йордана та інших джерел не лишають сумніву щодо прагнення готів рухатися на південь до омріяної країни багатства і достатку під назвою Ойум. Уже наприкінці ІІ ст. готи рушили далі від балтійських берегів, запанувавши до середини ІІІ ст. на неозорих просторах від Дунаю на заході до Дніпра на сході і дійшовши на півдні до «крайньої частини Скіфії», що сусідила з Понтом, і берегів Азовського моря.
Тоді ж, у середині ІІІ ст., германці вперше потрапили і на землі Кримського півострова. Окреслюючи розташування готів після переселення, Йордан зазначав: «коли вищеназвані племена жили на початковому місці свого розселення у Скіфії біля Меотіди, то мали, як відомо, королем Філімера. Їхнє перше розселення було на Скіфській землі біля Меотідського болота, друге — у Мізії, Фракії й Дакії, третє — на Понтійському морі з другого боку Скіфії». Під третім місцем розташування, ймовірно, мається на увазі саме Мала Скіфія у Криму, куди готи потрапили невдовзі після низки кривавих війн з римлянами у Подунав’ї. Час появи германців у Криму засвідчує віднайдений поблизу річки Кача скарб, який містив скляну посудину і понад сотню срібних монет, найпізніша з яких, карбування Деція Молодшого, датована 251 р., а також застібка-фібула так званого придунайського типу. Вона дала змогу дослідникам вважати цей скарб воєнною здобиччю племен готського союзу, захопленою під час війн із Римською імперією на Дунаї. Отже, готи опинилися на Кримському півострові на самому початку 50-х рр. ІІІ ст., прийшовши сюди з Подунав’я.
Потрапивши до Криму, германці зіткнулися у його степовій частині з давніми місцевими мешканцями — скіфами і сарматами. Першим під їхній удар потрапило і майже миттєво загинуло знесилене пізнє скіфське царство. ІІІ ст. датовані закриті археологічні комплекси раптово зруйнованих будівель Неаполя Скіфського, Усть-Альминського городища, Алма-Кермена, що засвідчує дату загибелі городищ і селищ Південно-Західного Криму. Одночасно припиняють функціонувати пізньоскіфські могильники регіону, після чого жодних слідів скіфської культури в Криму більше не відстежується.
Римляни, які були не в змозі втримати фортеці гірського Криму, також були змушені залишити їх на поталу загарбникам. Сліди перебування римських військ в околицях Херсонеса, так само як і в інших пунктах Таврики під той час відсутні. Очевидно, римляни не були в змозі контролювати регіон й обмежились виключно захистом міста та його найближчих околиць.
Проникнення союзу готських племен на територію Кримського півострова — Південно-Західний Крим та Південний берег Криму — засвідчують також поховання з характерним для германців обрядом трупоспалення, який поширюється тут саме від середини ІІІ ст. Так, кремаційні некрополі досліджено на мисі Ай-Тодор та на південному схилі гори Чатир-Даг неподалік сучасної Алушти. Поховання було здійснено як у звичайних ямах, так і з використанням поховальних урн, якими слугували керамічні посудини — амфори. Поховальний інвентар представлено численними знаряддями праці (ножі, серпи, риболовецькі гачки), прикрасами (каблучки, браслети, намиста, сережки тощо), монетами, зброєю (сокири, мечі, кинджали, вістря списів, щити), предметами повсякденного вжитку, скляним та глиняним посудом. Часом готи облаштовували спільні могильники із сусідніми племенами аланів, що може вважатися свідченням дружніх стосунків між ними. Справді, на відміну від скіфської культури, вщент знищеної загарбниками, сарматські пам’ятки продовжили існувати на півострові. Так, поховання на березі річки Чорної й у могильнику поблизу колишнього радгоспу № 10 («Севастопольський») були як кремаційними, так й інгумаційними. Це, очевидно, засвідчує мешкання у регіоні поліетнічного союзу племен, у межах якого готи відносно мирно сусідили з аланами.
Наступним кроком германців стало захоплення важливого, з військово-стратегічної точки зору, Боспору, в якому вони спромоглися заволодіти значним флотом. Пізньоримський історик Зосима у «Новій історії» звинуватив у захопленні флоту боягузливих боспорян, які «зі страху» надали судна германцям. При цьому, на думку історика, упокорились загарбникам не законні боспорські царі, а якісь негідні узурпатори, які прийшли до влади після зникнення законного царського роду і через власне боягузтво «надали скіфам прохід через Боспор до Азії, переправивши їх на власних суднах».
Готи перетворили Боспор на справжню військово-морську базу, звідки понад двадцять років здійснювали численні грабіжницькі морські походи на причорноморські міста. Їхні військові виправи відомі у схильних до термінологічної архаїзації античних грекомовних джерелах під назвою «скіфських» війн, хоча латиномовні автори справедливо називали їх «готськими» війнами. Так, 255–256 рр. було здійснено похід з метою захоплення багатого міста Пітіунт, розташованого у Східному Причорномор’ї. І хоча облога міста виявилася для нападників невдалою, вони сплюндрували й розграбували околиці, повернувшись з чималою здобиччю на Боспор. У 264 р. готи висадились на південному березі Чорного моря, рушивши вглиб Малої Азії й спустошивши тамтешні римські провінції Віфінія та Кілікія.
Особливо масштабним став похід 267–268 рр., в якому, за свідченнями сучасників, немов би взяли участь більш як 320 тисяч вояків. Така надзвичайно велика кількість варварських морських піхотинців очевидно фантастична, однак вона свідчить про масштабність морських експедицій германців. Зупинити нападників, які спромоглися дістатись далекої від Кримського півострова Греції, зміг у кривавій битві римський імператор Галлієн (259–268 рр.).
Остання морська експедиція германців відбулася 276 р. Під час цієї експедиції, за свідченням «Нової історії» Зосими, нападники були розгромлені у Кілікії (Мала Азія) імператором Тацитом. Після повернення решток германського війська на Боспор їх, імовірно, добив місцевий боспорський цар Тиберій Юлій Тейран (276–279 рр.). Про це свідчить знайдений у Керчі викарбуваний на постаменті з білого мармуру напис, датований 70-ми роками ІІІ ст.
Вочевидь, саме після цієї масштабної поразки готів, упродовж останньої чверті ІІІ — початку IV ст., відбулося остаточне оформлення нових взаємовідносин римлян із «варварами», зокрема й германцями, що розселилися у Криму. У загальноімперському масштабі ці зміни почалися за правління імператора Авреліана (270–275 рр.) і полягали у наданні варварам дозволу оселятися на підконтрольних імперії територіях уздовж її кордонів і перетворенні їх на союзників або федератів, які, виступаючи своєрідним буфером, мали боронити
