Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Нарешті, була висловлена гіпотеза про формування праслов’янської мови внаслідок синтезу (не обов’язково одночасного) принаймні трьох мовних компонентів — балтійського, італьського (давні мови Італії, з яких найвідоміша латинська) та кельтського. Сюди необхідно також додати іранський мовний компонент.
Іншою, не менш складною проблемою є слов’янська прабатьківщина — територія, де функціонувала праслов’янська мова. Упродовж століть (починаючи з літописів Київської Русі!) на це складне й політизоване питання пропонували багато відповідей. Відомі дунайська, вісло-одерська та інші теорії правітчизни слов’ян. Нині є всі підстави віддати перевагу дніпровській теорії, що пов’язує місце функціонування праслов’янської мови (принаймні в останній період її існування — перед розділенням на окремі слов’янські мови) з територією України. На таку думку наводять звукові особливості української мови в порівнянні з праслов’янською. Відомо, що найважливішою особливістю праслов’янської мови (принаймні пізнього періоду) була наявність у ній тільки відкритих складів — як у слові мама. У часи Київської Русі продовженням цієї риси могло бути таке явище, як повноголосся (у східнослов’янських мовах — голова, у західнослов’янських — глова, у південнослов’янських — глава). Нарешті, з усіх сучасних слов’янських мов відкриті склади найбільше поширені в українській (особливо у фольклорній та народнорозмовній мові, вільнішій від складних для вимови іншомовних запозичень). Це може свідчити про збереження вимовних звичок від праслов’янського періоду (відкриті склади) через Київську Русь (повноголосся) до української мови, а отже, про близькість території функціонування праслов’янської мови до території поширення української мови. Така версія дістає підтвердження в археології. Київська археологічна культура, поширена в ІІІ–V ст., тобто саме в останні століття існування праслов’янської мови й саме на тій території, де праслов’янська мова могла звучати.
Наука, зокрема й мовознавча, має бути не тільки описовою, а й пояснювальною. Отже, вона має не лише визначити час і місце розпаду праслов’янської мови і змоделювати специфіку цього процесу, а й визначити й пояснити його причини. Наприкінці періоду існування праслов’янської мови (у ІІІ–IV ст.) її носії активно контактували з готами й навіть підпали під їхній вплив (як засвідчує не тільки історія й археологія, а й мовознавство — у праслов’янській мові наявні запозичення з готської). Гунни, вступивши в союз зі слов’янами, перемогли готів і звільнили слов’ян від готського впливу. Це могло стати причиною активнішого розвитку слов’ян, їхнього поширення на більшій території — а отже, й розділення праслов’янської мови одночасно із завершенням існування київської археологічної культури, від якої виводять культури окремих гілок слов’ян.
Значну історичну інформацію містять свідчення контактів слов’янських мов із сусідніми — іранськими, германськими, грецькою, народною латиною тощо.
Численні запозичення з грецької мови до слов’янських, зокрема й української, загальновідомі. Великий пласт слів християнської сфери прийшов із прийняттям нової релігії з Візантії Київською Руссю. Раніші контакти засвідчені прийняттям через грецьку мову Візантії романських язичницьких термінів: Коляда (первісно — свято зимового сонцестояння) від римських календ, Русалії (спершу — вшанування померлих) від римських розалій та ін. Назва важливої господарської тварини віл (праслов’янське вол) могла теж прийти з грецької: у цій мові болінтос перетворилося на волінтос «бик» у перші століття нової ери, коли ще існувала праслов’янська мовна єдність. Далі ця форма волінтос могла втратити суфікс -інт- і грецьке закінчення -ос і перетворитися на праслов’янське слово вол, звідки пізніше постало українське віл.
Найбільшу загадку становлять найдавніші слов’янсько-грецькі контакти, зокрема, свідчення можливого впливу праслов’янської і прабалтослов’янської мов на грецьку. На перший погляд такі впливи здаються чистою фантазією, однак ретельне мовознавче дослідження дає правдоподібні аргументи. Так, грецьке слово мінта «м’ята» (запозичене в різні мови Європи й уперше засвідчене на письмі у другій половині ІІ тис. до н. е.) може походити від балто-слов’янського кореня, представленого в українській мові словом м’яти (запах рослини краще відчутний, якщо розім’яти її листя). Однак не виключено, що слово було запозичене вже після мовного розділення балтів і слов’ян (слов’янське значення «м’яти» явно ближче до грецького слова за балтійське значення «топтати»).
Інший приклад: у праслов’янській мові корінь пой спочатку означав тільки «пити», а потім став означати й «співати» й уже в цьому другому значенні запозичений до грецької мови як пеан (давніше пайан) — священний гімн на честь бога сонця Аполлона. Грецьке слово писемно засвідчене у другій половині ІІ тис. до н. е., отже, може йтися про контакт засновників Мікенської держави (XVII ст. до н. е.) з українським степом (так звана археологічна культура багатоваликової кераміки або бабинська, носії якої, прийшовши з території сучасної України, взяли участь у створенні Мікенського царства в Греції). Є всі підстави гадати, що згадана археологічна культура містила слов’янський мовний компонент, а її нащадок (сабатинівська культура півдня України, носії якої звалися шардана й воювали з легендарною Троєю) приносить слов’янські слова на Сардинію (де печеру називають нора) й навіть дає острову назву Сардинія від назви племені шардана. Неподалік Трої розташований острів Лесбос, назву якого давно пов’язують із праслов’янським словом ліесов «лісовий, лісистий» (інша назва острова Ісса означає «лісистий» грецькою). Очевидно, праслов’яни у складі так званих «народів моря», що брали Трою, висадилися й на цьому острові й навіть дали йому свою назву, яка збереглася до сьогодні.
Іще один приклад. Спільнослов’янська назва жито (зв’язок якої зі словом жити — пізніше переосмислення) має паралелі в позначеннях зернових культур і хліба в балтійських і германських мовах. Однак саме слов’янська назва найближча до грецького слова сітос «зерно, хліб», також відомого з другої половини ІІ тис. до н. е. Є всі підстави думати, що Україна вже тоді славилася своїм хлібом. Більше того, грецьке слово клібанос «хлібна пічка» може походити від праслов’янського слова хліебна «хлібна (пічка)» (праслов’янський звук іе дав в українській мові і, а в російській — е).
Мовна ситуація Київської Русі належить до найбільш дискусійних проблем слов’янського історичного мовознавства впродовж майже двохсот років. На формування й функціонування наукових ідей у цій сфері завжди сильно впливала політична кон’юнктура.
Перші прояви полеміки в зазначеній галузі пов’язані з мовною самоідентифікацією українців, обґрунтуванням самостійності української мови, її відмінностей від російської. Російський історик ХІХ ст. Михайло Погодін висунув неаргументовану думку про те, що Київську Русь заселяли росіяни, а українці прийшли сюди з Карпат після монголо-татарської навали, коли росіяни відійшли на північ. Його критикував Михайло Максимович, показуючи українські мовні риси в пам’ятках Київської Русі.
Відомо, що в Російській імперії офіційною була думка про те, що російська мова поділяється на три діалекти — великоросійський (великоруський), малоросійський (малоруський) та білоруський. У межах такого погляду питання про мовну спадщину Київської Русі значною мірою втрачало сенс. Пізніше в СРСР офіційною була думка про походження української, російської та білоруської мов зі спільної давньоруської мови.
Одним із основних для розуміння природи мови Київської Русі є питання про наявність або відсутність проміжної ланки між праслов’янською і сучасними східнослов’янськими мовами — українською, білоруською та російською. Наявність спільних рис східнослов’янських мов дозволила деяким дослідникам припустити, що ці мови походять від спільного предка, який отримав назву давньоруської мови; її також називають давньоукраїнською. За цим припущенням, із праслов’янської мови у V ст.
