Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Підтвердження не забарилися. Виявилося, що ті з поховань на території Молдови, які можна продатувати в межах першої половини І ст. н. е., орієнтовані також у південному секторі. Вони були зосереджені на півночі Молдови та в Одеській області — кургани та могильники біля Острівця, Киселіва, Безень, Біляєвки, Холмського. Це були язиги Овідія, тім самі, що «оглядали мури на важко дихаючому коні»! Саме тоді виявилося, що Овідій не міг бачити «натовпи» сарматів, що весь час вешталися вулицями Томіса — у найкращому разі, то були якісь малі загони, що час від часу з’являлися на кордоні. Це поетичне видіння світу потрібну було Овідію, щоб переконати у ньому імператора та отримати, нарешті, дозвіл повернутися до Риму. Проте Август, окрім поетів, мав ще й дипломатів та військових, які (пам’ятаєте?) знали сарматів лише «з чуток», тобто, не могли бачити їхні «натовпи» на кордоні, бо їх там не було — язиги мешкали набагато північніше, між Дністром та Прутом. Отже, перебільшення поета навряд чи пішли йому на користь — він так і помер у засланні.
І знов угорські матеріали допомогли в ідентифікації — цього разу пам’яток язигів. З античних джерел відомо, що у І ст. н. е. язиги жили на кордоні римської провінції Паннонія, тобто на лівобережжі Дунаю, який і був кордоном. У 50 р. н. е. цар германського племені квадів Ванній, якому загрожувала навала інших германців — гермундурів та лугіїв, звернувся по допомогу до кінноти язигів. Тацит пише, що ці язиги мешкали «до карнунтських таборів», тобто до повороту Дунаю на південь на кордоні сучасних Словаччини та Угорщини.
Справді, в угорському степу — пусті — досліджена безліч сарматських могил, що датуються з І по IV ст. н. е. Їхня головна ознака — стабільна орієнтація у південному секторі. Навіть, коли в усьому сарматському світі з середини ІІ ст. н. е. стала переважати північна орієнтація, ізольовані від нього угорські язиги продовжували дотримуватись предкових звичаїв і ховали своїх померлих головою на південь. І ще одна закономірність — південно-орієнтовані поховання між Дністром та Прутом зникають у другій половині І ст. н. е., тоді, коли такі поховання з’являються в Угорщині. Язиги перейшли Карпати та відкочували до угорської пушти.
Поховання сарматської знаті
Ми вже розповідали про поховання аристократки-чаклунки із Соколової Могили. Однак воно не є єдиною подібною сарматською пам`яткою.
«Принцеса з Михайлівки». Ще одну могилу сарматської аристократки було відкрито 1982 р. поблизу с. Михайлівка в Одеській області. Молоду жінку поховали у домовині-колоді, видовбаній з цілого стовбура. Цей звичай сармати принесли зі своєї батьківщини — степів Південного Сибіру та Джунгарії. Саме там знайдені аналоги михайлівській колоді. Проте майже таку саму колоду було знайдено зовсім поряд, у кургані під Біляївкою, трохи на північ від Михайлівки. Майже напевно можна казати, що воїн з Біляївки та михайлівська «принцеса» були з одного племені, яке мало звичай ховати свою знать у колодах.
Праворуч від голови «принцеси» стояла дерев’яна коробочка з клітинками-гніздечками для рум’ян, білил та іншої косметики. Тут-таки лежали бронзовий пінцет та лопаточка, щоб набирати фарби. Кольори їх збереглися, і певний час можна було бачити різнобарвні гніздечка у коробці, але на відкритому повітрі барви почали швидко зникати.
Ліворуч від голови містився ще один унікальний предмет — римське бронзове квадратне люстро у дерев’яно-гіпсовому футлярі. На шарі гіпсу було вирізьблено орнаментальну композицію з листя лотосу, пагонів та бутонів. Таких футлярів ще не знаходили у сарматських могилах, хоча знахідки римських прямокутних або квадратних люстер відомі ще у трьох похованнях на території України.
Біля черепу знайшли вишукану золоту сережку у вигляді кільця, на зовнішній край якого було напаяно три рядки зовсім мініатюрних кілечок. Чому вона була одна? Що це символізувало? А може, просто загубила дівчина сережку, а нову купити не встигла. Прикраси сармати купляли у грецьких містах — Тірі, Ольвії — які тоді, у І ст. н. е., являли собою жалюгідні скупчення домівок не більш за ту саму Михайлівку. Навряд чи там було так багато ювелірів, щоб замість кожної загубленої у степу сережки відразу зробити нову. Ось як розповідали ольвіополіти того часу самі про себе ритору з Віфінії Діону Хризостому: «...бо звичайно до нас приїздять люди, які лише звуться греками, а насправді — ще більші варвари, ніж ми; це купці й дрібні торговці; привозять вони нам різне ганчір’я і погане вино, та й від нас не вивозять нічого путнього». Які вже там ювеліри… Такі сережки, судячи із знахідок, були поширені у Криму серед тамтешніх скіфів, а до Криму від Михайлівки ще довший шлях, ніж до Тіри або Ольвії. Ні, не було де взяти другу сережку нашій «принцесі».
Сукню «принцеси» було розшито золотими, інкрустованими емаллю бляшками, схожими на знайдені у Соколовій Могилі. Руки прикрашали масивні грановані золоті браслети, які так швидко вихопив з могили разом із намистом начальник експедиції. Такі браслети належали жінкам з найвищих верств, «царицям» або «принцесам».
Приблизно водночас із розкопками поховання «цариці-відьми» в Соколовій Могилі на південний схід від неї, у степовому Криму під Білогорськом могилу знатної сарматської жінки було досліджено Північно-Кримською експедицією Інституту археології.
Справжньою сенсацією стало розташоване в центрі насипу впускне поховання 18 — могила ще однієї сарматської «цариці»!
Її поховали у прямокутному дерев’яному саркофазі розмірами 1,92 х 0,82 м. Ззовні він був розписаний білою, блакитною та бузковою фарбами. Над саркофагом стояв балдахін на чотирьох ніжках, окутих знизу сріблом. Тканину балдахіну було поспіль розшито золотими пластинками. Зсередини саркофаг був застелений кошмою або килимом, пофарбованим у центрі в червоний, а по краях — у білий та бузковий кольори. Дно саркофага було щільно посипане ладаном.
Понад скелетом було розчищено щільний шар золотих пластинок, які прикрашали тканину балдахіну та згодом впали. Від самої тканини залишилися нечисленні рештки, аналіз яких пізніше показав, що балдахін був зроблений з дорогоцінного китайського шовку.
Скелет жінки 35–40 років лежав випростано на спині, головою на північ — північний захід. Руки, як у багатьох знатних небіжчиків, були дещо розставлені та зігнуті у ліктях, а кисті лежали у срібних кіліках — давньогрецьких чашах для вина. Формою ручок та гравірованим декором вони відрізнялися від будь-яких, знайдених раніше, й досі не мають аналогів.
За черепом, у правому верхньому куті саркофага, лежали керамічні посудини — античний бальзамарій та сарматський глек, поряд із ними — бронзове «бактрійське» люстро з кістяною ручкою. По краю люстро було прикрашене напівсферами, що утворювали суцільний валик, в центрі диск був опуклий. Такі самі люстра відомі з царського некрополю Тілля-тепе у Північному Афганістані, де було поховано володарів Бактрії — античної держави, що займала сучасні території півдня Таджикистану, Туркменії та півночі Афганістану. Відомі вони й у сарматів, і найближча паралель ногайчинському люстру — дзеркало з Соколової Могили.
На шиї «цариці» було знайдено дивну золоту гривну у сарматському «бірюзово-золотому» звіриному стилі. Вона складається з дроту, згорнутого у 3,5 оберти. Кінці дроту прикрашені рельєфними фризами «процесії звірів»: один за одним тут розташовані фігурки фантастичних істот — грифонів з орлиними, верблюжачими та лев’ячими головами. Очі монстрів зроблені з блакитних керамічних намистин.
