Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
На перший погляд, виникає парадоксальна ситуація: під Києвом і Черніговом, за свідченнями давньоруських писемних і археологічних джерел, нормани були. Вони тут не тільки жили, але й вмирали і були поховані. Проте це не підтверджується, начебто, скандинавськими джерелами. Нам здається, що суть проблеми полягає у характері контактів варягів і слов’ян на півночі і півдні Київської Русі. У першому випадку число скандинавів було значно більшим, вони на якомусь етапі активно втручались у політичні події, вели постійні торгові операції, селились серед слов’янського населення Новгородської землі. Але за необхідності, враховуючи відносну географічну близькість, могли часто повертатись до себе на батьківщину і залишатись там уже назавжди.
У Середньому Подніпров’ї справи складались по-іншому. Тут, у зв’язку з подальшим розвитком слов’янської державності, варяги в основному виконували волю великих князів київських. їм набагато рідше вдавалось приймати самостійні рішення, а при невигідній ситуації розривати договори і повертатись на свою батьківщину. Якоюсь мірою легше було навіть потрапити до Константинополя на нову, фінансово забезпечену, вигідну службу в військах імператора. У той же час і на півдні Русі, завдяки кращим умовам проживання і вищим розвитком феодальних відносин, становище найманців було стабільним, а високопрофесійна служба гарантувала (чого часто не було на батьківщині) безбідне життя не тільки окремим воїнам, а і їх нащадкам. Як приклад можна згадати про відомого з літописів воєводу Свенельда і його родину, що була на перших ролях у київському князівському оточенні.
Найімовірніше, що вихідці із Скандинавії на півдні Русі в основному залишались назавжди і поступово (починаючи з другого покоління) були асимільовані автохтонним населенням. Звичайно ж, між Києвом і скандинавськими країнами існували й активно підтримувались різноманітні економічні і політичні контакти, про що свідчать численні історичні джерела. Але тут не було, як на півночі Русі, значного числа людей, які повертались додому і своїми розповідями формували основу майбутніх середньовічних епічних творів і пам’яток писемності.
Набагато слабше прослідковуються старожитності переселенців з балтської ойкумени (Прип’ятське Полісся) та фінно-угорського середовища (в Києві). Але, як видно з усього вищенаведеного матеріалу, на південноруській території протягом існування першої східнослов’янської держави серед автохтонного населення перебували і численні вихідці з різних земель, які (крім правобережних кочівників) були асимільовані протягом кількох поколінь. Етнічні процеси IX—XIII ст. стали тим фундаментом, на якому формувалась майбутня українська народність.
Глава 5
Антропологічний склад давньоруського населення
Важливу роль у висвітленні етногенетичної проблематики відіграють дані антропології, які дозволяють визначити генетичні витоки середньовічного населення України, окреслити морфологічні компоненти, котрі ввійшли до ЇЇ складу, з’ясувати специфіку окремих регіонів. Значний внесок у висвітлення цих питань внесли А. П. Богданов, В. В. Бунак, Г. Ф. Дебець, Т. О. Трофимова, Т. І. Алексеева та ін.
Згідно з даними краніології, давньоруське населення України — нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів — загалом характеризувались доліхомезокранією, тобто видовженою або середньою за довжиною черепною коробкою, здебільшого помірним за шириною лицем, добре профільованим у горизонтальній площині, середньо або різко виступаючим носом з високим переніссям, що, як відомо, властиво типовим представникам європеоїдної раси. Поряд з цим, залежно від варіацій двох провідних краніологічних ознак — співвідношення між шириною й довжиною черепа та діаметра вилиць, серед них можна виокремити кілька антропологічних типів, на що вперше вказав В. В. Бунак[765].
Ця теза була розвинута Т. О. Трофимовою, яка вирізнила серед середньовічної слов’янської людності України три європеоїдні типи, а саме: мезо-доліхокефальний широколиций, властивий древлянам, доліхокефальний вульколиций, притаманний сіверянам і "переяславським полянам та мезо-доліхокефальний вузьколиций, поширений серед жителів Чернігівського регіону. Кожному з них вона знайшла аналогії на суміжних або більш віддалених територіях. Так, мезо-доліхокефальний тип, за Т. О. Трофимовою, трапляється також серед полоцьких кривичів, дреговичів, радимичів, деяких груп словен Приільмення, у чуді північно-західних земель Східної Європи, середньовічної іжори, деяких етнічних груп цього часу Прибалтики, Пруссії, Нідерландів та Скандинавії. Вузьколиций доліхокефальний тип, на думку дослідниці, представлений не лише на Лівобережжі України, а й серед в’ятичів' та кривичів, населення Болгарського царства і міських жителів Золотої Орди. Нарешті, мезо-доліхокефальний тип не має прямих регіональних аналогій. У той же час він властивий черепам з «полів поховальних урн», тобто носіям черняхівської культури[766].
Наведена вище схема була переглянута й істотно доповнена Т. І. Алексєєвою — автором узагальнюючої монографії з антропології східних слов’ян, де були використані всі наявні на початок 1970-х років матеріали, присвячені даній проблематиці[767]. Спираючись на краніологічні дані, вона виокремила серед давньоруської людності України чотири антропологічні типи, основні характерна тики котрих наведені в таблиці 1. Праця Алексєєвої і досі залишається головним джерелом інформації стосовно морфологічних рис населення Київської Русі.
Таблиця 1.
Аналіз краніологічних даних свідчить про те, що в Середній Наддніпрянщині (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) переважали риси мезо-доліхокранного типу, який характеризується також середньою шириною вилиць, вираженим горизонтальним профілюванням обличчя та помірним виступанням носа. Чернігівська та переяславська групи відрізняються від київської трохи нижчим головним покажчиком, тяжіючи до нащадків сіверян. З іншого боку, окремі серії з некрополів Правобережжя (Княжа гора, Сагунівка та ін.) за поєднанням мезокефалії та відносно широкого обличчя схожі з черепами нащадків древлян, хоча й відрізняються від них трохи нижчим обличчям і помірнішим виступанням носа. З наведеного можна зробити висновок про певну неоднорідність антропологічного складу давньоруського населення правобережних регіонів Середньої Наддніпрянщини (в рамках одного типу), що особливо помітно в Пороссі. Так, об’єднаній пороській краніологічній серії, що включає черепи із Замкової гори середньовічного Юр’єва, могильників поблизу с. Яблунівка, Стеблів, Миколаївка та Хутір Половецький, властива підвищена варіабельність таких важливих ознак, як поздовжній і виличний діаметри, назомолярний кут, черепний і верхньолицевий покажчики[768]. Ймовірно, це зумовлено впливом кочівницького (монголоїдного) компоненту, про що буде сказано нижче.
Порівняльний аналіз краніологічних характеристик черепів з некрополів Києва, Вітачева, Переяслава, Чернігова та Любеча свідчить про морфологічну близькість міського та сільського населення Середньої Наддніпрянщини. Певні відмінності між
