Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Про контакти між слов’янами і хозарами свідчать деякі археологічні матеріали самого Києва. Так, ще в дореволюційний час між сучасними вулицями Прорізною і Б. Хмельницького були виявлені «печерки», що нагадували конструкцію катакомбних поховань салтівської культури. Навіть місце для могильника вибрано так, як це практикувалось хозарським населенням — на схилі до Хрещатика. Але в «печерках» знаходились горщики, наповнені кальцинованими кісточками — типовий саме для слов’ян (на відміну від хозар) звичай поводження з тілом померлого протягом усього І тис. нГ е. Тому поєднання цих двох елементів потрібно розглядати як синкретизм поховальних обрядів слов’янської і салтівської культур. Крім того, на території Наддніпрянського парку в одному з поховань ґрунтового некрополя знайдено лощений горщик салтівського типу. Ці факти дають можливість допускати проникнення в Київ наприкінці І тис. н. е. якоїсь частини лівобережного населення, пов’язаного з салтівською культурою Хозарського каганату.
Як зазначалось вище, слов’яни Середнього Подніпров’я ще до створення єдиної держави мали зв’язки з Хозарією. Після розгрому каганату в 60-і роки XII ст. вихідці з південно-східних районів Східної Європи почали переходити на службу до київських князів. На початку XII ст. у війську князя Святополка був навіть воєвода на ймення Козарин. Крім того, в топографії давнього Києва відоме урочище Козари, яке, ймовірно, треба локалізувати в районі Подолу[763]. Тож наявність згаданих елементів поховального обряду салтівської культури в цьому місці є закономірною. Контакти зі степовиками, жителями південно-руських земель, продовжувались протягом усього періоду існування давньоруської держави. Спершу це були печеніги і торки, а потім половці. Вже наприкінці IX ст. (889 р.) кочівники з’являються в південноруських степах і швидко входять у контакти з суспільною верхівкою східних слов’ян. 944 р. вони брали участь у поході князя Ігоря на Візантію, а через певний час, у перші століття II тис. н. е., повністю змінюють скандинавські військові формування і використовуються як воїни-професіонали на південноруському порубіжжі. Якась частина кочівників відразу ж осіла серед слов’янського населення, передусім — у великих містах Середнього Подніпров’я. На підтвердження цього можна навести описаний в літописах епізод 968 р., коли печеніги вперше напали на Київ, а великий князь Святослав перебував у своєму дунайському поході. Ольга разом з онуками зачинилась у граді, а на лівому березі Дніпра зібрались дружинники з чернігівської округи на чолі з воєводою Претичем. Та не можна було їх докликатись через печенізьку облогу. Тоді один отрок вирішив переплисти Дніпро й повідомити про тяжкий стан киян: «Он же изиде изъ града с уздою и ристаша сквозѣ Печенѣги гля: не видѣ ли коня никтоже, бѣ бо сумѣя Печенѣжьски, и мняхуть и своего». Тобто, уже в X ст. русько-печенізькі контакти здійснювались завдяки знанню мови та вільному володінню нею. Продовження цих зв’язків та проживання представників кочівницького світу серед киян зафіксував у середині XII ст. Абу Хамід ал-Гарнаті, який, перебираючись з Поволжя в Угорщину, у своїх записах відмітив наявність у місті «Куяв» (тобто Києві) тисяч «магрибінців» — печенігів.
Якщо проаналізувати старожитності кочівників на південно-руській території, то ситуація по обох берегах Дніпра суттєво відрізняється в археологічному плані. Бо, за писемними джерелами, у Чернігівській землі відомі «ковуї», у Переяславській — «торки переяславські», а на Правобережжі — «Чорні Клобуки». Тобто, можна думати, що «свої погані» (так називали дружніх слов’янам степовиків на Русі) були розселені рівномірно на значних територіях. Але археологічні матеріали вказують на протилежну тенденцію: співвідношення кочівників Правобережжя і Лівобережжя Дніпра становить у цифровому вираженні 18 : 1. Ще один важливий факт: співвідношення впускних і основних поховань (тобто підзахоронення померлих у чужі, більш ранні, кургани чи поховання на своїх родових кладовищах) було також неоднакове. Якщо в першому випадку (на території Київської землі) основних поховань майже в два рази більше впускних, то в другому — основні захоронення становлять лише п’яту частину всіх досліджених комплексів.
Як уже зазначалось, у літописах неодноразово згадувалось про присутність степовиків на південноруських землях. Контингенти кочівників не лише здійснювали грабіжницькі навали і полонення слов’ян заради наживи, а й перебували на службі в руських князів. Вищерозглянута ситуація з археологічними джерелами на Дніпровському Лівобережжі дозволяє припускати, що в Чернігівській і Переяславській землях кочівники в основному знаходились на тимчасовій службі. У своїй масі вони тут проживали не постійно. Але звістка літопису під 1159 р. про те, що в чернігівській окрузі в «пустих» містах сидять лише «псареве же и Половци», уможливлює припущення про постійне проживання окремих вихідців із кочового світу серед слов’ян, які вже ховали степовиків за своїми звичаями.
З писемних і археологічних джерел також відомо, що, крім слов’ян (автохтонів і переселенців) та кочівників, на півдні Русі перебували угруповання й окремі представники населення Скандинавії, балтів і фінно-угрів.
Особливий інтерес стосовно скандинавів викликаний у зв’язку з норманською теорією походження першої східнослов’янської держави, про що вже йшлося вище. Можна сказати, що переважна більшість норманських старожитностей зафіксована в дніпро-деснянському межиріччі, у районі Києва і Чернігова. Але їх не так вже й багато, датуються вони в основному X ст. Це не значить, що пізніше скандинавів на Русі не було. Можна згадати хоча б варяга Шимона, який 1068 р. разом з Володимиром Мономахом прибув до Ростова, залишився там тисяцьким і за свою службу отримав значні земельні наділи.
Звичайно, порівняно з північноруськими землями слідів перебування вікінгів на півдні країни (могили і окремі речові знахідки) набагато менше. За підрахунками П. П. Толочка, на київському некрополі X ст. відсоток їхніх могил становить лише 3—3,5 загальної кількості, а на знаменитому шестовицькому некрополі під Черніговом — 9 (на інших могильниках зафіксовано тільки окремі комплекси). Така ж картина прослідковується і в писемних джерелах, де зафіксовано набагато тісніші зв’язки Північної Русі і Скандинавії. Привертає увагу той факт, що про Київ — столицю східнослов’янської держави, немає ніяких згадок у рунічних написах X—XI ст., а також у королівських сагах (за винятком «Пісні про Еймунда, сина Хрінга»), на відміну від Новгорода Великого, де в згаданих скандинавських джерелах фіксуються деталі його історичної топографи (кілька разів згадується торгова площа міста). Ще одним свідченням недостатності інформації в північних країнах про історичні події в
