Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Рис. 35. Хозарська зброя і збруя.
Головні зовнішньоекономічні та політичні інтереси Русі VIII—IX ст. охоплювали Південь та Південний Схід. Її приваблювали багаті й сильні держави — Візантія та Болгарія, Хозарія, кавказькі країни (Албанія, Грузія, Вірменія), навіть віддалений Багдад і шляхи до Середньої Азії. З ними вона підтримувала активні торговельні та політичні зв’язки. Сюди були спрямовані найбільші військові та дипломатичні дії задля забезпечення власних економічних інтересів. З часом до сфери зовнішньоекономічної зацікавленості Русі включалися інші країни Сходу та Заходу, Скандинавії.
Відносини з Візантією IX—X ст.
Пам’ятки візантійської агіографічної літератури кінця VIII — початку IX ст. (Житія Стефана Сурожського та Георгія Амастридського) подають певні реалії дипломатії Русі на наступному етапі її державного розвитку — доби Русі у «вузькому значенні».
В них відбиті повідомлення про напад руських дружин на візантійські володіння у Криму (Сурож) та Малій Азії (Амастрида) й наступні переговори візантійців з русами.
«Житіє св. Стефана Сурожського» розповідає про напад великої раті на чолі з новгородським князем Бравлином, що «с многою силою» повоював землі від Херсонесу до Керчі й обложив Сурож. Після десятиденної облоги Бравлин увірвався до міста, воїни почали його грабувати. Але, коли князь намагався захопити скарби храму св. Софії, біля гробниці св. Стефана він занедужав («обратися лице его назад»). Бравлин наказав повернути сурожанам награбоване й звільнити полонених, і його обличчя прийняло нормальний вигляд. Після цього наступник св. Стефана у Сурожі хрестив там князя[794].
Більшість сучасних дослідників визнають, що у цьому Житії відбиті цілком достовірні історичні події, згадуються достовірні персонажі (архієпископ Філарет, християнський князь Юрій Тархан), але князь Бравлин не міг бути новгородцем, оскільки на той час Новгорода не існувало. В. Г. Васильєвський, М. В. Левченко, Г. Вернадський та інші дослідники довели реальність повідомлень цього джерела. О. М. Сахаров показав, що там описані характерні риси дипломатичної практики східних слов’ян, що беруть початок з VI—VII ст. й зовсім не характерні для дипломатії Русі X ст.[795]. Г. Вернадський відніс цю подію до 790 р.
З якихось невідомих нам причин русам довелося укласти з візантійцями мирну угоду, активну роль у цьому відігравав Філарет. За умовою цієї усної угоди руси повернули «все елико пограбихом священныя съсоуды и церковныя в Корсоуни и в Керчи и везде», вивели військо з міста й повернули полонених. Невідомо, чи було хрещення князя умовою угоди, чи діяв якийсь інший фактор. Це могло розглядатися як значний політичний привілей русам, а міг бути й примус з боку імперських сил. Проте подібні дії стали характерними для наступних переговорів Русі з Візантією (Аскольд, Ольга, Володимир) й традиційно трактувалися як почесні для руських князів.
Ще одним свідченням дипломатичної практики Русі у першій половині IX ст. є «Житіє св. Георгія Амастридського», де мова йде про переговори під час нападу русів на Амастриду — головний центр Пафлагонїї, що на північному узбережжі Малої Азії. В. Г. Васи льєвський вважав, що «Житіє» було створено до 842 р. дияконом Ігнатієм. Цю думку поділяють такі дослідники, як Є. Є. Голубинський, В. О. Пархоменко, Н. Полонська, М. В. Левченко[796] тощо. Г. Вернадський відносив похід до 840 р. І. Шевченко датував похід часом між 825 та 842 рр. Цими дослідженнями було спростовано твердження деяких дослідників, які відносили цей похід до 860 р. (А. А. Кунік) або до 941 р. (Макарій, Д. І. Іловайський).
Рис. 36. Крим. Розкопки міських кварталів середньовічного Партеніта.
За «Житієм», відбувся військовий похід русів на Амастриду, який завершився мирними переговорами місцевої візантійської влади з нападниками. У договорі простежуються ті ж риси, що й у Сурожі: визволення полонених, шанобливе ставлення до християнських святинь. Амастридська угода, хоч вірогідно була усною і носила переважно локальний характер, була фактично першою відзначеною у джерелах угодою Русі на території імперії. Вона завершила й перший напад Русі на безпосередні землі Візантії.
Обидві події, відомості про які дійшли до нас, напевне були не винятком, а досить типовими для зовнішньої політики Руської держави.
Дослідники вважають, що це було проявом зрослої могутності молодої держави, її перших спроб з’явитись на широкій світовій арені. На їхню думку, загроза з боку Русі примусила Хозарію за допомогою Візантії у середині 30-х років IX ст. побудувати потужну фортецю — Саркел — біля гирла Дону.
Помітним етапом у розвитку давньоруської зовнішньої політики було посольство 838—839 рр. у Константинополь до імператора Феофіла (829—842) та в столицю франкської держави — Інгельгейм — до Людовика Благочестивого (814—941). Розповідь про це посольство вміщують Бертинські анали єпископа Пруденція. У травні 839 р. до Інгельгейма прибуло візантійське посольство на чолі з єпископом Феодосієм Халкидонським та спафарієм Феофаном. Разом з ними прибули й руські посли, які поверталися додому з Константинополя обхідним шляхом через «варварів, дуже жорстоких та диких», що перебували на головній дорозі.
У своєму посланні Феофіл пояснював, що посли від кагана народу Рос прийшли до нього «заради дружби» й просив допомогти їм повернутися на батьківщину та надати охорону. Проте оскільки серед послів були «свеї», Людовик запідозрив їх у шпигунстві на користь скандинавів. Участь «свеїв» у посольстві не повинна викликати здивування, оскільки вихідці із Скандинавії завдяки розвитку державності на Русі брали активну участь у цьому процесі не тільки як наймані воїни або купці. Залучення їх на службу було викликане потребами внутрішнього розвитку країни, зростанням необхідності зовнішньополітичних функцій Давньоруської держави.
Руське посольство могло з’явитися у Візантії не пізніше 838 р., а отже, перебувало в столиці імперії досить довго. Це тривале перебування дає змогу говорити вже про певний статус руського посольства, про те, що це типове явище для тогочасної дипломатичної практики.
Посольство вело вже переговори не
