Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Зауважимо, підкреслюючи певну яловість протиставлення республіки – монархії, що в подібній імперії окремі народи могли мати набагато більше свободи та культурно автономії, ніж у зрівнюючій усе республіці Пестеля.

За обома проектами столицею Росії мав бути Ніжній Новгород: велика річка, центр країни, Мінін і Пожарскій; ну, і всяке таке…

* * *

Восени 1825 в далекому Таґанрозі незабаром помер «плєшівий щєголь» – імператор Алєксандр I. А дєкабрісти з самого початку вирішили скористатися нагодою зміни влади у своїх революційних цілях. А нагода була ще й не будь-яка, а дещо подовжена. Бо, спадкувати Алєксандрові мав наступний син Павла I, – Константін, але він був жонатий не на особі царської крові, а на звичайній жінці. Забувши про це, йому поспіхом присягали, а він і собі, якось не квапився відрікатись на користь іще молодшого Ніколая I (1796–1855). До того тягнув так, що встигли навіть відбити монету з його зображенням.

Коли пригадати ту легку та невимушену зграбність, з якою за кілька годин досягли своєї мети за допомогою тієї ж армії, підкреслимо, – Єлізавєта I та Єкатєріна II… охоплює щире здивування. Все подальше здається якоюсь чистою марою. Мати в своєму розпорядженні такі сили, провести таку підготовку, – і так усе перемарнувати! – покінчити всю справу аж таким монументальним пшиком! От, що значить зіпсовані освітою (хоч, якою ж скромною!) люди. Підкреслимо, що в літературі не зустрічається порівнянь такого типу (як із двома імператрицями), але ж вони напрошуються самі собою.

Переприсягання Ніколаєві в Пєтєрбурзі було призначене на 14 грудня 1825, отже й вирішено було вивести війська на Сенатську площу для того, аби перешкодити прийняттю присяги сенатом: як тільки війська блокують сенат, увійде делеґація, заборонить прийняття присяги та… «объявіт царскоє правітєльство нізложєнним». Одночасно передбачалося зайняти Зимній палац та заарештувати царську родину; потім – Учрєдітєльноє собраніє. Ну, і таке інше. Був заздалегідь призначений «Діктатор восстанія», гвардії полковник, князь Сєргєй Трубєцкой. Але, попри таку підготовку все ж зуміли перепсувати все; а це пояснює, якоюсь мірою, які з них були вояки та чого варті. Як хтось там і переміг Наполеона, – та тільки не вони…

Війська на площу якось-такось вивели, але диктатор чомусь не з’явився. Він, бачите, дуже розхвилювався та відсиджувався у себе в Генеральному штабі: так і не дочекались «єго прєвосходітєльства». Потім виявилося, що сенат, який блокували – порожній: всі давно присягнули Ніколаю та й роз’їхались…

Якубовіч, який мав вести морську команду на Зимній, – вранці відмовився: він боявся, мовляв, що матроси підчас арешту можуть когось убити, а він же не хоче бути вбивцею, терористом. Звідси видно, до речі, і які поняття мали всі ці панки щодо військової дисципліни.

Не схотів бути таким терористом і Пєтр Каховскій, але це не завадило йому, вже на площі, застрелити вдвічі старшого генерала Мілорадовіча, який намагався, приїхавши, відмовити солдат від повстання, намовити їх розійтися.

Цареві війська хутко покінчили з бунтом цієї отари, хоч і перебивши порядно людей. За офіційними даними вбитих набігало тоді аж 1271. Щоправда, з них зівак – 931, а з них 9 жінок та 19 дітей.

Все це мусить бути покладене на совість боягузливого, а тому й так нетерпного Ніколая I, але… чи не віднести їх, якоюсь мірою, на рахунок і отієї… Як же це сказати? – орґанізації, змови? Чи, може, збіговиська нікчем та бовкунів? Втім, і вони свого отримали, аж із надвишкою. Ніколай I почав своє царювання саме з їх жорстокого покарання, а спитати – за віщо? Якщо Каховському можна було поставити на конто прилюдне вбивство, то чим заслужили шибениці останні четверо: М. Бєстужєв-Рюмін (1803–1826), С. Муравйов-Апостол, (1796–1826), П. Пестель (1793–1826) та К. Рилєєв (1795–1826)? Розправа над ними стала справжньою трагедією.

А загалом… Геґель учив, що перше явлення ідеї буває трагедією, а вже друге – фарсом. Щодо ідеї революційної, то бачимо, що як у Росії починати її з декабристів, то… є й відчутний присмак фарсу. Всі трагедії підуть потім; від царевбивців, С. Нєчаєва, В. Лєніна та – до епохи масового терору та ґеноциду. Епохи наступного ҐУЛАҐу народів.

* * *

Не вадить пригадати, як поглянув на ці події класик російської історії, на якого ми вже посилалися з інших приводів. Варто, насамперед, навести його характеристику цих людей. В ній багацько вірних спостережень, а до того таких, які дають змогу ліпше зрозуміти провал справи:

Переважно то були добрі та освічені молоді люди, які бажали бути корисними батьківщині, перейняті були найбільш чистими потягами та глибоко обурювалися при зустрічі з кожною, навіть із самою звичною несправедливістю, на яку байдуже дивилися їх батьки. Багато з них полишили по собі автобіографічні записи; з декого вийшли непогані письменники. На всіх творах лежить особливий відбиток, особливий колорит, так що ви, вчитавшись до них, навіть без особливих автобіографічних довідок, можете здогадатись, що даний твір писаний декабристом. Я не знаю, як назвати цей колорит. Це поєднаня м’якої та рівної, зовсім не ріжучої думки із задушевним та охайним почуттям, яке ледь забарвлене смутком; у них найменше солі та жовчі озлоблення; так пишуть добре виховані молоді люди, у яких життя ще не спустошило юнацьких надій, в яких перший запал серця розпалив не думки про особисте щастя, а прагнення до загального блага.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 248)

Дещо підважує він і романтику таїни, щодо «Союза Благодєнствія». Бо такі «тайниє общєства» були цілком у дусі часу, та було їх, виявляється, – чимало:

За Алєксандра таємні товариства складалися так само легко, як тепер акціонерні кампанії, і навіть революційного в них було не більше, ніж у останніх. Члени таємного товариства збиралися на секретні засідання, але самі були всім відомі, насамперед поліції. Сам уряд покладав за можливе не тільки для громадянина, але й для чиновника приналежність до таємного товариства і не вбачав у цьому нічого злочинного. Тільки від 1822 р. у чиновників наказано було запитувати, чи не належать вони до таємного товариства, та брати підписку, що до жодного таємного товариства вони надалі не належатимуть.

(теж там, с. 250)

Дещо неочікуваним є для нас твердження, ніби:

… треба додати до цього, що товариство, яке діяло тоді, ніколи не було таємницею для Алєксандра. Розповіді про донощиків, що нібито видали секрет, нічого не варті. Алєксандр все знав: головних членів обох союзів (північного та південного, О. Б.), їх цілі, читав