Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Смішно, (нагадаємо ще раз) але в ній ніколи не було навіть чогось такого, як «Хатинка дядечка Тома» (1852) Гарріет Бічер Стов, що пробудила аболіціоністський рух у Північній Америці; та мала такі далекосяжні політичні наслідки. Не було в Росії, ні подібної книжки, ні аболіціоністського руху; був, єдино, «царь-освободітєль».

Отже, й тут було все, як звичайно: на кого зі слов’янофілів діяв обман, а на кого – самообман.

А тому й міг із гордістю проголошувати 1791 на коронації австрійського імператора чех Йозеф Добровскі, що:

Тепер, в особі російської гілки слов’ян, вони, пануючи від Чорного моря по далеку північ, укладають угоди біля кордонів Китайської імперії, розсилають своєю мовою укази по теренах більше двох тисяч миль, творять відкриття в океані між Азією та Америкою.

Порівняйте це з пізнішим П. Й. Шафариком, та ви переконаєтесь, що час діяв у слушному напрямі, хоч як же повільно! Втім, дехто твердить, що ніби й Томаш Масарик (1850–1937) іще перед Першою світовою війною пошукував у Пєтєрбурзі, мало не випрошуючи на майбутній чеський престол кого-небудь, аби тільки з російського царюючого дому, – дивні «визволителі». Після такого чогось навіть наші власні визвольні змагання можуть видатись не такими вже несерйозними…

Але, будь-яка орієнтація на Росію, то є завжди орієнтація на реакцію проти проґресу, та слов’янський міт невдовзі добре показав себе у ділі, зірвавши «Весну Народів» 1848 в Угорщині. Революцію в Імперії Священого Союзу розпочав мадярський національний рух під проводом Лайоша Кошута (1802–1894) та домігся деякої автономії для Угорщини; йому сприяли в цій справі й проґресивні елементи правлячої, австрійської нації. Але, імператорська влада, спираючись на війська, що складалися переважно зі сербів, – повела наступ на Пешт. Що таке серби – сьогодні знає кожний, пояснювати не потрібно. Їм допомагали карателі Ніколая I, які теж складалися зі слов’ян, хоч і номінальних, умовних; зі суміші угрів та тюрків. Та які, однак, попри це, більше всіх репетують щодо отих «славянскіх братств» чи «славянскіх єдінств».

Все покінчилося на тому, що після поразки мадярсько-польської армії генерала Юзефа Бема під Темешваром, – настала капітуляція в серпні 1849. Так покінчили з «Весною Народів». Цікаво, скільки б на це пішло сил – без слов’янської підмоги? Так і пригадується оте, Лесине: Slavus – sclavus…(слов’янин – раб (лат)., гра слів О. Б.)

Отже, з трьох основних етнічних складових Австро-Угорської імперії – німців, мадярів та слов’ян, – на бік революції стали тільки мадяри та поляки; німці – розкололись, а інші слов’яни однодухо стали на захист імперії: яка історична ганьба! А, як так, то не лише нічого не здобули для себе (бо той, хто проти чужої свободи – позбавляється власної), але, як бачимо, не прикрасили цим і власну історію. Чим вони надихалися та чого бажали, довідуємося з їх листівок того часу, здебільшу підписаних незмінним триумвіратом: Мігал Мілослав Годжа (1811–1870), Йозеф Мілослав Гурбан (1817–1888) та Людовіт Штур (1815–1858). Попередимо, що всі троє вважаються великими просвітителями словацького народу. Обмежимося двома короткими, але досить виразними уривками:

Знайте, статочні наші словацькі земляки! Звертаємося до вас за наказом нашого та вашого імператора, Його Ясності, щоб оборонити вас перед жорстокістю жадаючої влади партії мадярських змовників, котрі по всій країні розповсюдилися та саме вони до нещастя нас довели, то й приходимо до вас разом із переможним військом імператорським, як оборонці ваші.

Або таке, що дає вичерпне уявлення про претензії та надії всього народу словацького:

Гаслом нашим є свобода народу словацького, вірність спільному цісареві та королеві, єдність, сила та слава свободної та великої держави Австріяцької, падіння та загибель мадярсько-кошутівської збиранини.

Зазначимо, без коментарів, що тут ми маємо справу зі слов’янським народом римо-католицького віросповідання, але… Великого розуму – теж не бачимо.

Тому ніяк не є дивним, що імператор Франц Йозеф I, коли все благополучно обійшлося, нагородив 1850 Яна Коллара за його панслов’янську маячню (бо більше не було за віщо), – лицарським орденом. Вперше засвідчив тим користь слов’янофільства для імперій.

Отже, чеське та словацьке слов’янофільство не витримало випробування революцією 1848; російське слов’янофільство, так само, – не витримало випробування польським повстанням 1863.

* * *

На початках російського слов’янофільства, як і все інше – займаного, відсталого та вторинного, – воно не дуже переймалося політикою. Було просто щось, як запізнілий відгук загально-європейського романтизму, отриманого з чеських та словацьких рук. Створене купкою російських заможних поміщиків-рабовласників із родиною Аксакових (за прізвищем – татарського кореня) на чолі, російське слов’янофільство на його початку не було політичною течією. Російських слов’янофілів цікавили витоки власного народу, зокрема допетровська епоха, де вони вбачали початки російської культури та спромогалися їх дошукатись; збирали фольклор, доволі убогі та одноманітні казки й оті, зовсім уже марні «гєроічєскіє биліни», яких людина європейської культури без сміху читати не може. Бо, раби – як відомо, ні «Іліад», ні «Одісей» не творять. Всі ці люди концентрувалися навколо всесвітнього епіцентру рабства – Москви, а в північній столиці їх вважали радше за нешкідливих недоумків, що не мають відношення до політики. Та й не чіпали.

Неприємності пішли, коли якийсь доброхот доніс до III Отдєлєнія ніби ці люди – «за освобождєніє крєстьян». Схоже, що то був сутий наклеп на добрих людей, але… Їх хотіли, навіть, виселити кудись подалі, але наспіла «реформа» 1861 та все якось угамувалося. Остаточно реабілітувало себе російське слов’янофільство (та, ще й як!) – підчас польсько-литовського повстання 1863, вже по «рєформє». Бо, всі слов’янофіли рішуче встали на бік віленського губернатора «Муравьєва-вєшатєля»; та, проти, визвольних спромог польського народу.

«Муравьєву-вєшатєлю», цьому безоглядному царському катові, а значить російському патріотові, присвятили тоді урочисті схвальні вірші найвідоміші російські поети, Ф. Тютчєв та Н. Нєкрасов. Перший ходив у щирих патріотах-слов’янофілах та був зятем самого Івана Аксакова. Але, проживати на улюбленій батьківщині чомусь не міг, віддаючи перевагу Італії або Німеччині. Це десь там він додумався, нарешті, що: «Умом Россию не понять, / Аршином общим не измерить…»

Другим нестриманим патріотом виявився, ні більше, ні менше, як відомий співець народних страждань, редактор «Современника», ксенофоб (головним чином – жидоїд), заможний рабовласник та відомий у столиці картярський шулер (загальні підозри, не більше, вирішальних доказів немає) – був, як ми знаємо ще зі совєцької школи – послідовним «рєволюціонним дємократом». Як вичерпно визначилося це вже за наших часів, російські патріоти поділяються на два різновиди: одним «народ жалко», а другим «за дєржаву обідно». Нєкрасов спромігся це об’єднати, та поряд з цілими поемами, де «жалєл народ», написав іще схвальну оду