Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Варто підкреслити, що то була чи не перша в історії підтримка імперіалізму Другої російської імперії (1861–1917) – певними громадськими колами. При тому – ніби протилежними, як революціонерами так реакціонерами. Весь досвід історії вчить нас, що ці люди могли розходитись між собою в чому завгодно, та тільки не в імперіалізмі, тільки не у ставленні до інших, неросійських народів: тут вони завжди бували зворушливо однодухі.
Польське повстання демаскувало тоді не самих аксакових та з ними – слов’янофілів. Будь-яке загострення національного питання в Росії хоч польського, хоч українського, негайно висвітлювало та засвідчувало перед усім світом, лише одне, – абсолютну реакційність російського суспільства. Повну відсутність у ньому будь-яких проґресивних сил або здорових спрямувань.
Алєксандр Гєрцєн (1812–1870), що видавав на екзилі свій революційний «Колокол» – не мав із ним проблем. Поки він кликав селян «к топору» – всі сприяли йому в розповсюджені «Колокола», аж до царських чиновників та жандармів, але… Досить було йому щось вякнути на користь поляків, польського повстання – і з «Колоколом» було по всьому: Герцен був в Росії спалений, російське суспільство відмовилося від нього все разом, від Бенкендорфа до Каракозова.
Бо, революція в Росії – то є лише нечувано прискорена реакція.
* * *
Коли саме слов’янофільством почала цікавитись царська влада – важко сказати, але в ньому її увагу привернув саме й тільки панславізм, досить добра маска. Бо Росія – то імперія – «Трєтій Рім», а така може існувати тільки за рахунок аґресії, бо ж вільних земель у світі давно немає. А навкруги, між іншим, уже XIX ст., до виникнення Ліги Націй залишається менше ста років. У світі існує вже міжнародне право, яке так ускладнює життя. Тому жити як раніше, відвертим грабіжництвом – уже не можна, не ті часи. Потрібна маска. Отже імперії – пережиткові минулих століть – потрібна пропаґандова маска. Якась більш-менш переконлива система доктрин та поглядів, яка виправдовувала би її сталу аґресію. Вже не так просто захопити отих чехів, відбити у Австро-Угорщини, щоб «прікрєпіть к зємлє», а – чи то «защітіть», чи то – ще краще «освободіть». А можна й «добровольно прісоєдініть», поготів, знаходилися й такі дуркуваті «добровольци», навіть серед чехів. Всі потрібні повноваження на це тепер є, адже виявилося, що всі ми тепер є, «братья-славянє»! А кому ж легше сісти на шию, як не «братові»? Під зовні цілком благородним приводом – взяти й порабити: «прікрєпіть к зємлє», одне слово. А потім – можна й «открєпіть» до Сибіру, братської могили народів; а самим – на їх місце, на їх місце; ось тоді і «новая русская зємля». Ідея панслов’янства в аґресивній імперії упала на плідний ґрунт. Згодом, вже після тихих братів Аксакових, вніс свою лепту до ідеї «слов’янського братства» і Ф. М. Достоєвскій отой, визнаний гуманіст від «жідішєк і полячішєк». Він, власне й викрив, заради чого весь цей слов’янський балаган затівається:
Бути малоросом, чехом – дрібна ідея, бути всеслов’янином – вище, а навіщо бути всеслов’янином? Щоб сказати всеслов’янське слово. Яке воно? Православ’я, а головний виразник – велікорус.
(Ф. М. Достоевский, Полн. собр., Ленинград, 1981, т. 24, с. 222)
Що ж тут сказати? Для психіатра, це або злоякісна манія величі, або комплекс неповноцінності, меншовартості…
Однак, імперська маска «славянского єдінства» не виявилась доброю навіть попри те, що вона є всього тільки маскою. Вона спрацювала, якось-такось, лише у Балканській війні проти Туреччини (1877–1878). У війні з Японією, де аґресором добре наклали по шиї «на сопках Манджурії» (і досі забути не можуть), – вона була ні до чого. Довелося поспіхом створювати чергову байку про «захист Європи» від «дікіх азіатскіх орд», а потім від них же уносити ноги світ за очі. Її знову витягли були з небуття за Першої світової, яку підпалили за допомогою сербів, розраховуючи поживитись австрійськими володіннями, та… Якщо за японську поразку розплатились «рєволюцієй» 1905, то тут прийшлося розплачуватись набагато капітальніше: життям Другої імперії.
Після цього Третя російська імперія (1917–1991) відродилася забувши на час про таку дрібноту, як слов’яни, та в її лексиконі це слово з’явиться тільки після 1941. Бо у неї тепер – маска всіх масок: «Пролєтарії всєх стран – соєдіняйтєсь!» А ця маска відкрила для російської аґресії неосяжні перспективи – весь глобус! «Соєдінялі» тоді «пролєтарієв» по всіх усюдах, навіть там, де їх ніколи не бувало: Ангола, Афганістан, В’єтнам, Сальвадор… Особливо зграбно та пристойно це відбулося в Абіссінії, за тов. Л. І. Брєжнєва. Там спочатку зробили пролетарську революцію, скинувши імператора; потім узялися за створення «партії пролєтаріата»; а вже потім почали створювати й сам «пролєтаріат». Це останнє пішло особливо добре, якщо врахувати, що там і до революції все одно переважна більшість населення ходила голяка. Цим ґенсек зробив велику послугу марксизмові, який до нього вчив, що треба діяти якраз навпаки: буржуазія плодить пролетаріат, він створює власну партію, вона робить революцію, а вже потім настає «діктатура пролєтаріата». Так і діяли за новою, полегшеною схемою; аж поки знову, як тоді 1917, «пуп развязался» від перенапруження та замість нових прибутків не пішли самі втрати.
Ця чергова катастрофа повернула російську імперію в минуле, до геополітичної ситуації пєтровських часів. Тепер на якийсь час не до «пролєтарієв всєх стран» і світового панування. Треба відновлювати імперію, знову силами п’ятої колони приєднувати Україну, а потім думати про інших. Бо майбутнє Росії – то її минуле. Бо, бачите, Росія – то не те, що будь-яка інша країна світу, вона існує, але не змінюється. Її історія – це щось таке, як біг навкруги стадіону: рекорд поставити можна, але неможливо кудись прибігти. От і вилізла згнила сто років огидна примара «славянского єдінства», мрець, повсталий зі смітнику історії, одвічний московський зомбі.
Бо, підкреслимо це особливо, абсолютно ті самі цілі, аґресивні та імперіалістичні, переслідує офіційне слов’янофільство й сьогодні. Чим би воно там не прикидувалася – «славянскім братством» чи «славянскім єдінством». Та хто би його там не проповідував, хоч нобелівський лавреат, а хоч і останній політичний шахрай, невігласний інтер-люмпен.
12. Україна у XIX ст.
Явище Т. Г. Шевченка
Минуле XVIII ст. було сторіччям остаточного пораблення України Росією, ліквідації залишків державних інституцій та остаточного перетворення на «губєрнію». Етапи пораблення, це 1709–1711, коли український нарід не скористався виключно сприятливим збігом обставин, не пішов за Мазепою та Орликом;
