Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Засновуючись на досить загальних індо-європейських подібностях лексики (а вони є, та в чималій кількості, поміж, скажімо, литовською мовою та латиною) він твердив, що:
Хоч для мене ще в молоді роки багато латинських слів бриніли як слов’янські, та не одного разу дивувався я, що по школах наші слави так радо та вправно навчалися латини, в той час, як німцям і мадярам то виходило значно тяжче, однак, – виріс і я в тому ж європейському упередженні, що латина – то окремішня мова.
(Цитується. за К. Скленаж, Від Чехії до Помпеї, Прага, 1989, с. 119)
Згодом він, на цій же крихкій основі, прийде до думки, що – більше від того:
Латина була одним зі старо-слов’янських діалектів, тільки дещо змінених впливом греки та слов’янам виключно близьких.
(теж там, с. 129)
Тут пастора підвели, це очевидно, деякі збіжності, яких можна простежити порівнюючи балтицькі мови (що є основою слов’янських) та латину. Не дивно тому, що з часом йому повсюдно маритиметься слов’янство: «Багацько країв, міст та сел Англії мають слов’янські імена» (звичайна кельтська спадщина, бо кельти були родичами балтів).
Не дивно, що мандруючи потім Італією, він вітально скрикнув: «Італіє! – Країно Влахославів, найстаріша країна наших дідів Венетів та Сарматів: Італіє, сестро Слави, вітаю тебе!»
Певне поняття про вихідні методи Яна Коллара можуть дати його власні тлумачення незаперечно італійських назв у типово славському (погодимося з ним!) дусі: «Італія – то була колись Віталія, від «віт» (вітез, Свантовіт)». З річками – теж нема проблеми: «Тібр, то Добр, Зубр». Місцевості Італії? – так само: «Кампанія – Компанія, Копаніце. Лаціум – то Волоття, від слова «віл», з якого походять назви – волох, валах; так само, як назва етрусків – від іншого бика – «тура». Бо, навіть усім відома Троя, то була Туроя: «місце, присвячене турові». Це вже схоже на «пунктик», – чи не занадто, бува, у нього отих биків, волів та турів?
Не обминає він і далекої Індії – уявної прабатьківщини арійських народів. Тут один міт, слов’янський, – сплітається з іншим – не менш злоякісним, невмирущий зразок для всіх наступних спотворювачів історії. Бо, ви ж добре знаєте, – справжній міт має бути, як не космічним, то принаймні глобальним.
Знайоме нам і оте «етимологізування», яким дорікав Колларові Й. Юнґманн. Замінюючи одну якусь літеру в назві ми, начебто, не надто змінюємо слово, – дрібниця; але, коли це робити з кожною, то, дослівно: можна з чого завгодно – отримати що завгодно. Чи не так?
* * *
Але, простежимо, подивимось, як слов’янський міт міг дістатися Росії, та в який спосіб примандрував нарешті туди з далекої освіченої Чехії.
На той час майже всі слов’яни, крім отих, умовних – росіян, були позбавлені державної незалежності. Є неспірним історичним фактом, що два найчисленніші слов’янські народи, – були насильницьки позбавлені незалежності саме Російською імперією; тобто – гнітилися чистим свавіллям. Всі останні та менші – західні, – гнітилися Австро-Угорською імперією. Тобто, гнітилися вже не так самодержавним свавіллям, як імперськими законами.
Українці втратили незалежність внаслідок короткозорої політики Б. Хмельницького та продажності козацької верхівки, а також програної, внаслідок цієї продажності війни 1709, в союзі зі Швецією. Не зробивши, скажемо прямо, необхідних для перемоги зусиль. Поляки можуть дякувати за це, як власній незібраності й непогодженості у критичні часи, так і хижакам-сусідам, на чолі, ясна річ, із Росією: 1772, 1793, 1795.
Незважаючи на імперіалізм та на рабський устрій Росії, всі західні слов’янофіли, пригнічені цивілізованою Австро-Угорською імперією, – всі надії покладали саме на Росію. Для нас таке щось може видатися вкрай дивним, але… так було. То й слід, насамперед, розібратися, – чому? Статися так могло з різних причин.
По-перше, вони багато чого не знали. Адже, за своїм тодішнім невіглаством вони вважали суміш угрів та тюрків, – своїми етнічними братами, родичами по крові. Бо, є й у наш час недоумки, що вважають так само. По-друге, думали, що то ж є єдиний слов’янський нарід зі своєю незалежною державністю. Та, щодо неї й не помилялися, хоч і повністю помилялися щодо народу.
Чи може вони не бачили, що то є за державність? – повилазило, як то кажуть? Напевно, можна сказати й так: дехто бачив, але – далеко не всі. Припустимо, Павел Йозеф Шафарик – це ясно бачив, та узяв це своє бачення у наступні остерігаючі слова:
Велич, на яку всі ми так дивуємося, є насправді жахливим військовим деспотизмом, який лише за формою порізнюється від древньоримської або сьогоднішньої турецької тиранії.
(Цит. за А. Мыльников, Йозеф Юнгманн и его время, Москва, 1973, с. 119)
«Турецька тиранія» була чи не цивілізованішою, але подібні здорові думки були на ті часи радше рідкістю. Що ж стосується всіх інших слов’янофілів на Заході… Адже, в самій Росії ніхто з них не бував, а як і бував, як – скажімо – Й. Добровскі, то вважайте, що з петербурзьких салонів практично не вилазив, та про все інше мав вельми приблизні уявлення.
Щодо рабства, то в Росії існував прикриваючий шахрайський евфемізм – «крєпостноє право», який ні в чому не зраджував власної суті. Адже, оте кріпосне право, справжнє та без жодної там торгівлі людьми як худобою, – не так давно траплялося й у Європі. «Вєлікая русская літєратура»? – та з неї про справжнє російське життя можна було довідатись чи не найменше. Хіба, єдино, від доведеного таки до самогубства та замовчуваного й досі Алєксандра Радіщєва (1749–1802). Його понад не полюбляв захисник царизму А. Пушкін, та пишучи про нього, – чого тільки йому не дорікав: і безоглядність, і невдячність. Він, що ледь закінчив отой технікум (чи ПТУ?) для чиновництва – Царско-сєльскій ліцей, – дорікав Радіщєву, який слухав лекції у Ґьотінґені, вади його університетської освіти. Але, про торгівлю людьми – ніде й словом не прохопився. Один Гоголь насмілився був порушити табу, описавши торгівлю та шахраювання з «мєртвимі душамі». Але, й у нього про гешефти з «жівимі душамі» – важко чогось певного дізнатись. Не дуже вона, ця лицемірна до шпику кості «вєлікая літєратура», розписувала про оте підле рабство, як і про аґресію проти народів. Вона була завжди патріотичною, а нема
