Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Від тих пір, як Росія голосом Пєтра I офіційно заявила про наміри захоплення Європи та світу, армія цієї держави незмірно виростала, роздувалася як добра мильна бульба, а на її утримання, як і на утримання іншої армії – обдирал – чиновників, що її постачали та забезпечували, – упливав мало не весь державний бюджет.

А тому, й проблема «воєнних посєлєній» не була принципово новою, а в чомусь навіть і старішою від самого Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772–1837), сучасника Аракчєєва та людини не більш приємної.

Іще Пєтр I, коли доходила кінця Північна війна та загроза миру ставала реальністю, – подумував про те, як улаштувати армію в неминучих перервах поміж загарбницькими війнами. Так визрів у його убогому розумі великий план окупації «полкамі Пєтровимі» цілої Росії, яка втратила у такий спосіб і будь-якого іншого значення, окрім як місця солдатського постою. Замисел втілювався до життя довго та ґрунтовно, але з нього вийшло тоді так само мало, як і з інших «дєл Пєтрових». Він був початий указом про перепис від 26 листопада 1718, аби досконало знати – скільки солдатів зможуть прогодувати раби тієї чи іншої округи. Потім планувалося побудувати солдатські слободи, де й надати їм «вєчниє квартіри». Як бачимо, це ще не фаланстери, і не не наступні «воєнниє посєлєнія», а лише перше наближення до них.

Перепис, що нарахував десь у кінці 5 млн. «ревізскіх душ», протягнувся довго, а поміщики та чиновники нерідко махлювали, занижуючи дані, зменшуючи кількість рабів. Все це тягнулося до смерті «рєформатора», але тягнулося й після. Наведемо свідоцтво російського ж історика:

Більшість поміщиків відмовилася будувати полкові слободи, вважаючи за краще розмістити солдатів по селянських дворах. Тоді їх зобов’язали до будови, та вона лягла новою «вєлікой тяготой» на їх селян. Почали будову поспіхом, раптом по всіх місцях, відриваючи селян від домашніх робіт. Для купівлі землі під слободи обікрали «души» одноразовим побором; це утруднило побирання подушного податку. Незабаром по смерті Пєтра слободи, які він звелів побудувати обов’язково до 1726 р., були розстрочені на 4 роки, деінде розпочаті будовою, але ніде не були закінчені, і навезений селянами величезний матеріал пропав; побудували тільки штабні двори. Вся справа велася марно, без обміркування засобів та наслідків. Солдати й офіцери розмістилися по обивательських домах у містах та по селах. Але, полки були не просто постояльцями та нахлібниками «рєвізскіх душ», на котрих були накладені. За дивною прихіттю стомленої уяви Пєтр угледів у них зручне знаряддя керування, та поверх строєвих занять поклав на них складні поліційні та наглядацькі обов’язки.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 4, с.97)

«Матеріал пропав…» – не пропав – розтягнули селяни, але прожект імператора й насправді пропав. Почасти це було закономірно. Бо сама епоха Пєтра являє нам такі зразки сізіфової праці, як жодна інша, крім совєцької, ясна річ. Історик дещо марно фуркає з приводу поліційних обов’язків, – чому ні? Адже, такі саме обов’язки було покладено свого часу на монгольську армію, та цій не було в чому дорікнути. Але, взагалі, справа Пєтра тоді далеко не пішла, бо:

Ледь полки стали розміщувати по «вєчним квартірам», як почала викриватися велика втрата в «рєвізскіх душах» від посилення смертності та втеч: у Казанській губернії після смерті Пєтра один піхотний полк не дорахувався більше половини призначених на його утримання ревізських податників, десь 13 тисяч душ із гаком.

(теж там, с. 99)

Втім, заспокоїмо читача (а заразом і цитованого автора): розкрадання завжди було невід’ємною частиною російського життя; не лише армійського. Майже певно, що оті «душі», що зникли невідомо куди, – були просто, або присвоєні, або випродані кимось із «господ офіцєров»…

Уже за Єкатєріни II петровський прожект був фактично похований, полишивши по собі розвалені слободи, побудовані селянами в порядку «вєлікой тягості», а саму армію розмістили у звичайних казармах, по містах.

* * *

Однак, повсюдно у світі, поготів – у Росії, дурні та шкідливі ідеї тим і порізнюються від добрих та розумних, що ніколи повністю не потрапляють до забуття. Так сталося й з ідеєю «воєнних посєлєній». Час ішов уперед не тільки в Росії, та повернутися їй судилося в оновленому вигляді, пропущеною крізь призму утопійного фаланстерства похмурого Фур’є, в особі отих «воєнних посєлєній» Аракчєєва та Алєксандра I. Бо за цей час вона набула потужного конкурента.

Треба тут зауважити, що практично чужа всім у пореволюційній Франції ідея фаланстера, – в монархічній Росії дослівно носилася у повітрі, споглядаючи вниз та вибираючи найбільш добре угноєне місце, щоб на нього сісти й прорости. Нею, можна сказати, рівно цікавилися тоді обидва антиподи, обидві Росії, і скрайньо ліві, і скрайньо праві; таким чином, її було дослівно узято в кліщі.

Фаланстерами жваво цікавився заматерілий проґресист М. Буташєвіч-Пєтрашєвскій, голова відомого підпільного гуртка, з-за якого потрапив до каторги й молодий Достоєвскій. Цей свій інтерес йому пощастило й втілити до життя, бо на відміну від збіглого поповича Н. Чєрнишєвского, він був дворянином та поміщиком, власником пристойної кількості рабів.

Нагода прийшла, коли чергового разу згоріло на попіл сільце, десь на пару сотен «душ обоєго пола». От тоді він і відбудував фаланстер, – спільні спальні, спільна їдальня, бібліотека; спільний хлів та спільна стайня; все, як годиться, тільки спільне, та рівно на оті 40 сімей, чи скільки їх там було. Не фаланстер – картинка з підручника соціалізму. Все це тут, неподалік столиці, та призначивши день офіційного відкриття першого паростка світлого майбутнього, Пєтрашєвській скликав на свято всіх проґресивних однодумців; котрих було, таки чималенько.

На жаль, він легкодухо сповістив про це й щойно облагодіяних ним рабів, які напередодні урочистого відкриття першого паростка, – спалили його дощенту, з їдальнею та бібліотекою; цього разу – із наперед обдуманим наміром.

Звідси видно, між іншим, що верхи імперії, хоч в особі самого царизму, а хоч і його високопоставлених дисидентів, – завжди були за прогрес; проти був – тільки нарід. Не дивно, що потім, коли прийнялися за «свєтлоє будущєє» знову – прийшлося починати саме з народу: дещо привести до тями «раскулачіванієм», голодоморами та депортаціями; щоб, як у них кажуть – «нє бил такой умний».

Отже, фаланстери були, так би мовити, «воєннимі посєлєніямі» лівих, а «воєнниє посєлєнія» – фаланстерами правих, все добре, але – чим же вони були за указом Алєксандра Павловіча?

Чи не найбільш характерним для них було те, що вони більше не спиралися на «рєвізскіє душі», аби не ущемлювати інтереси поміщиків. Якими би куцими не були оті