Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(теж там, с. 253)

Все це істотно доповнює загальну картину, проливає нове світло на події зловісного грудня 1825.

Совєцька історія вбачає в декабристах початок революційного процесу в Росії, що послідовно та логічно завершився «Октябрєм»; процесу неперервного, насамперед. Але, чи так було насправді? – послухаємо, що казав божок останньої революції, Лєнін. Знову процитуємо за книжкою (М. В. Нечкина, Декабристы, Москва, 1976 с. 5–6):

Спочатку – дворяни та поміщики, декабристи й Герцен. Вузьким є коло цих революціонерів. Страшно далекі вони народу. Але їх справа не пропала. Декабристи розбудили Гєрцєна. Гєрцєн розгорнув революційну аґітацію.

Її підхопили, укріпили, загартували революціонери-різночинці, починаючи з Чєрнишевского і кінчаючи героями «Народной Волі». Ширшим стало коло борців, ближче їх зв’язок із народом. «Молоді штурмани майбутньої бурі» – звав їх Гєрцєн. Але, це не була ще сама буря.

Буря, це рух самих мас. Пролетаріат, єдиний до кінця революційний клас, піднявся на чолі їх та вперше підняв до відкритої революційної боротьби мільйони селян. Перший натиск бурі був у 1905 р.

Але, спитаємо себе, а що спільного було у декабристів, які так страхалися терору, що почасти від цього провалили справу, з бовкуном А. Гєрцєном, який кликав селян «к топору», не бачивши, мабуть, сокири на власні очі? А вже в нього – з наступними царевбивцями? Та як тут добре пишеться про отой «пролєтаріат», який потім сподобився знищити мільйони селян, а тих що не померли, – покріпачити! Це, бачите, царський вахмістр Будьоний був пролєтаріат; або молдавский розбійник Котовській…

* * *

Є такий закон історії: в імперіях революцій не буває, буває лише вибухова прискорена реакція. Бо, нагадаємо:

Англійська революція 1640 – залила кров’ю Ірландію та Шотландію, поставила на ноги наступну Британську імперію.

Французька революція 1789 – знищила аристократію, розплодивши нових панів з колишніх хамів. Замінила прив’ялий імперіалізм Людовиків на жорстокий і дієвий Наполеона.

Російська революція 1917 відновила рабство, а царський імперіалізм із його слов’янськими претензіями перетворила на всесвітній.

От, що воно таке революції в імперіях.

11. Слов’янофіли. Початок міту

Сьогодні нормальні люди в усьому світі зрідка згадують слов’янофільство як таке, та хорват пригадує про існування поляка не частіше, ніж поляк про існування хорвата. Та навіть словаки взяли за краще відокремитись державно від братніх чехів. Поготів, від Чорного моря по Атлантик протягується низка країн (Румунія, Італія, Франція, Еспанія, Португалія), які розмовляють дещо схожими романськими мовами, але, ніхто, ніде й ніколи не чув таких слів, як «романське братство», «романська єдність» чи щось подібне. Не те – «на схід від Перемишлю» – в багатостолітньому царстві імперського (та всякого іншого) абсурду. Тут, поза межами логіки та здорового глузду, не вщухає істе слов’янське біснування, від якихось ідіотичних «славянскіх базаров» – та аж до «славянского єдінства». В чому ж справа?

А справа в тому, що слов’янський міт був лише пристосуванням до російських імперіалістичних потреб, як завжди – чужого здобутку. То була спадщина чеського та словацького романтизму часів післянаполеонівського національного відродження в Європі.

Кінець Першої імперії в Росії – знаменується певним інтелектуальним пожвавленням; наскільки можна застосувати таке поняття в імперії, яка завжди є, тією чи іншою мірою, – антиінтелектуальна. В Росії виникає, нарешті, замість імпортованих історій про «Бов королєвичєй» або «Славних рицарєй Ґвідонов», улюблених народом, – деяка література, яку можна не лише вивчати літературознавцям, але якось і читати простим людям.

Можливо, що все це було проявом закономірності, яку помітив іще Стівен Ренсімен, коли написав, що:

Іронія долі хотіла, щоб у той час постійного упадку йшло непорівняно живіше й значно більш творче культурне життя, ніж будь-коли у візантійській історії. Мистецьки та інтелектуально доба Палеологів була видатною.

(С. Ренсімен, Падіння Цареграду, Прага, 1976, с. 12)

Це написане про рештки Візантійської імперії напередодні її падіння, але й у Росії напередодні падіння Другої імперії (1917) – теж спостерігався певний культурний підйом. Те саме можна простежити на численних прикладах зі світової історії. Для історика-аналітика залишається відстежити та визначити ті чинники, які сприяють подібному явищу, а головне – встановити, як та в якому вигляді уловлюють сигнали про це творчі особи.

Можливо, також, що подібне розумове шумування було лише пізнім відлунням у Росії – загальноєвропейського Віку Просвіти. В даному разі, це радше саме так; бо корені легко простежити. Для цього повернемося дещо до Віку Просвіти.

* * *

Крім відчутного розвитку абстрактної науки, він прикартав основне гальмо розумового та соціального розвитку – християнство. Довів його конструктивну критику, що не дивно, – аж до крайнощів атеїзму. Але, виникає й інша, стимульована ним течія громадської думки – романтизм. Романтизм, який незабаром стає романтизмом літературним. Німецькі романтики довели, з одного боку, соціальну критику Віку Просвіти до стану найбільшого загострення через застосування іронії, як літературного засобу. З другого ж – намагалися подолати обмеженість суто раціонального підходу, властивого Вікові Просвіти. Як пише про це фахівець:

Розум, роз’яснюючи і логічно класифікуючи явища об’єктивного світу, не є, на думку романтиків, досконалим орґаном пізнання. Він плине по поверхні явищ, не проникаючи до суті таємних зв’язків всесвіту. Романтики проголошують принцип орґанічного осягнення світу за допомогою інтуїції і творчої уяви.

(А. Шамрай, Ернест Теодор Амадей Гофман, Київ, 1969, с.222)

Для нас будуть цікаві тут саме історичні пошуки романтиків, пошуки коренів власного (в даному разі – німецького) народу. Пошуки що надихнули чимало видатних письменників Німеччини, зокрема – відомого Е. Т. А. Гофмана (1776–1822), якого намагався наслідувати (важко цього не помітити!) й М. Гоголь (1804–1852). Та для нас є цікаве те, що ідеї романтизму негайно знайшли підтримку в сусідній Чехії, в особі скрайнього в цьому Яна Коллара (1793–1852) та чи не найбільш стриманого з них Йозефа Юнґманна (1773–1847). Решта романтиків-слов’янофілів розташовується якраз поміж ними.

Ян Коллар був не надто досвідченим філологом та лінґвістом, хоч і викладав у Віденському університеті. Але був щирим романтиком та понад захопленою людиною. Відкривши слов’янську мовну спільність для себе, – він убачав її сліди та залишки по всіх усюдах. Він радив уживати замість «слов’ян» – назви «слави», виводячи їх від придуманої ним богині Слави, та пов’язуючи її – а як же, з поняттям слави. На жаль, з отим, помпезно-брехливим, імперським, – офіційним. Яке з часом повністю здискредитувало себе, особливо – в часи совєцькі, коли в кожному «славному» незмінно вбачався імперський покидьок із покидьків. На це його старший та більш тверезий сучасник, хоч теж слов’янофіл, Йозеф Юнґманн відповідав пастору Коллару 1828: «Ми радше будемо писати слов’яни, ніж