Аналітична історія України - Олександр Боргардт
…не можуть загороджуватися правом народності. Бо для них воно є уявне та не існуюче.
(цит. за В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 108).
Така опора в початках та ту саме посилку, яка має бути доведеною в кінці, є характерною саме для російського мислення, дологічного та магічного; приклад досить яскравий та смішний. Він був у цьому питанні не один, то, можливо, й збрехав не першим. Бо варто пригадати з яким імперіалістичним зверхництвом писав Ф. Енґельс про прагнення чехів до національного самовизначення; або – навіть тих же поляків. Або, як буде вузлом зав’язуватись після цього дрібний білянауковий паскудник Н. Данілєвскій у своїй книжці «Россия и Европа» (1877), тільки б заперечити право на національне самовизначення. А тому, нема нічого дивного, що з Пестелем погоджуються совєцькі історики. Оті, що так полум’яно підтримували «національно-освободітєльниє двіжєнія» де завгодно, та тільки не у себе вдома, Наведемо:
Вимагаючи збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії, «Русская Правда» виражала не націоналістичний принцип підкорення слабих або малих народів великим і сильним, ґарантувала їм можливість соціального та політичного звільнення від феодальних форм пригнічення.
(В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 109).
Отже, самі бачите – національне пригнічення не знімала, але зате знімала феодальне. Ну, що ж, такий – із його «рєспублікой», міг, хіба що підтягнути свою «рєспубліку» десь до рівня цивілізованої Австро-Угорської монархії Габсбурґів.
До речі, цікаво подивитись, як цитований автор викручується, намагаючись пояснити близкість старого, реакційного патріотизму – та патріотизму нового, «революційного».
Але бути «в особливий спосіб притаманними до всього вітчизняного» вимагали й патріоти, реакціонери типу Шишкова. Іноді патріотичні заклики політичних антиподів були дуже схожі зовні, що дало привід деяким буржуазним історикам, а слідом за ними й академіку М. Н. Покровскому приписати декабристам нахил до націоналізму.
(теж там, с. 108)
Тут історія підставила аґресорам, що ніколи не визнавали, хоч за революціонерами (а хоч і «дємократамі») – права націй на самовизначення, – іще одну пастку. Цікаво поглянути, як пнеться її уникнути цитований автор. Він тут просто ховається за інших:
Але це не є націоналізм. За визначенням совєцького філософа Є. Ф. Петрова, «націоналізм починається тоді, коли якась нація прагне реалізувати ці інтереси (національні, О. Б.) за рахунок інтересів інших народів».
(теж там, с. 108)
Тут націоналізм спритно підмінюється на шовінізм, та це – саме тут, не протирічить дійсності. Бо «русского націоналізма» не було й не могло бути. Був завжди, тільки й єдино, – аґресивний імперський шовінізм імперських люмпенів.
І – до того. Коли нарід колонії прагне звільнитись, хіба він не робить це за рахунок інтересів народу-колонізатора?
Але, процитуємо ще дещо з того ж джерела – книги акад. М. В. Нєчкіної «Декабристы», Москва,1974, ті місця, з яких чітко простежується певна спадковість поглядів імперських «революціонерів», розділених цілим століттям.
Почнемо радше з констатації факту:
Таким чином, «Русская Правда», являючи собою плід великої особистої праці Пестеля, в той же час є ідейним пам’ятником цілої революційної орґанізації, що був обговорений та прийнятий одноголосно.
(с.75)
Далі, дізнаємося, звідки назва тієї «Русской Правды». Виявляється, що безпосередньо від Ярослава:
Він хотів цією назвою віддати належне національним традиціям та підкреслити зв’язок майбутної революції з історичним минулим російського народу.
(с.75)
Тобто був так само повним невігласом в історії власного народу, як його вороги царі, або наступні послідовники – більшовики. Бо це виглядає так, якби Томас Джефферсон (1743–1826) – назвав би свою декларацію на честь якогось документа часів Британії Річарда I Лайонгертса; щоб підкреслити зв’язок американської революції з «історичним минулим» американського народу. Але підемо далі:
Самодержавство в Росії за проектом Пестеля рішуче знищувалося. Знищувався не лише сам інститут самодержавства, але й нищився фізично весь царючий дім.
(с.83)
Більшовики через сто років саме з цього, можна сказати, й почали, повна згода. Але далі знаходимо ще більш цікаве:
Погляди Пестеля на національне питання були своєрідні та носили тавро дворянської обмеженості.
(с.87)
Чому? – а тому, що він не визнавав права націй на самовизначення (Росія, як відомо, не визнає цього права й у XXI ст.):
Права відокремлення від Російської держави інших національностей Пестель не визнавав: всі народи, що населювали Росію, мали на його думку, злитись до єдиного російського народу та втратити свої національні особливості.
(с.87)
Підкреслимо, що так само й більшовики – як же любили та підтримували оті «національно-освободітєльниє двіжєнія», де завгодно, та тільки не у себе. Бо та «Декларация прав народов России», що містить у собі й право на самовизначення була та полишається досі найбільш брехливим документом людської історії. Отже тут повна тотожність.
Далі буде ще цікавіше: «всі народи, що населювали Росію мусили злитись до єдиного російського народу» – кажете? Так тут, хіба, мається на увазі, що з них мусила утворитись «новая наднаціональная общность – совєтскій народ», чи не так? Отже й тут більшовики жодних Америк не відкривали…
Найцікавіше, як завжди, знаходимо наприкінці:
Але в цій же конституції намічалися жорсткі заходи проти «буйних» кавказьких народів. «Русская Правда» пропонувала «разделить все сии кавказские народы на два разряда – мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление и устройство, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям».
(с.87)
Який чудовий, простий та ефективний план всезагального ґеноциду! Йому стисло відповідають дії більшовиків із їх «дружбой народов». Разом із сталінсько-берієвсько-сусловськими депортаціями цілих народів, під брехню про «сотруднічєство с нємцамі». Бо кавказькі народи живого німця на власні очі не бачили. В цю ж ґеноцидно-імперську традицію досконало вписується античеченське біснування «новой і дємократічєской» Росії. До цього можемо додати, що коли підсовєцький польский уряд проводив по війні операцію «Вісла» – українців з їх одвічних земель виселювали та розподіляли «малими колічєствами» поміж поляками; а минуло дещо більше століття!
* * *
Окрему «Конституцію», від себе, розробляв Нікіта Муравйов (1796–1843), але… На відміну від «рєспубліканской» Пестеля вона ніде не затверджувалася та навіть не обговорювалася. Тому, що була конституційно-монархічною. Імператор був головою виконавчої влади, законодавчої ж не мав зовсім; був головнокомандуючим, але не оголошував воєн та не заключав миру, – то був привілей законодавчих зборів. Не мав права й покидати теренів країни.
Росія мала бути федерацією з 15 окремих держав, із окремими урядами та столицями, 13 в європейській частині та 2 у Сибіру, зі столицями, відповідно: Вільно, Гельсінки, Іркутск, Казань, Київ, Москва, Петербурґ, Ріґа, Саратов,
