Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Із багатьох років (чи не всіх трьохсот) нашого міжнаціонального спілкування, ми винесли один дещо сумний принцип: все українське, що не нищиться відразу – з часом стає російським.

Так було – дивна річ, навіть із таким усім відомим українцем, як Григорій Сковорода. Провісником чергової російської крадіжки став такий собі відомий В. Ф. Ерн (1881–1917), що полишив статтю в журналі «Вопросы философии и психологии» (№ 107, 11, 1911) – «Жизнь и личность Григория Сковороды»; ще через рік він видає книжку про філософа. Домінуюче почуття, здається, то щире здивування росіянина з приводу того, що «в полудікой Малоросії» міг з’явитися світові великий філософ. Але, то був лише початок. Вже у виданій 1922 в Берліні «Истории русской философии», – Григорія Сковороду об’являють «отцом русской філософії» та «пєрвим русскім філософом». Робиться це з порядним запізненням, бо в інших подібних випадках господа вєлікоросси бували непорівняно спритніші.

Сьогодні історія розділила нас, будемо сподіватись, що остаточно та навічно. Повертаємо собі потроху й те, що з нашого за ці темні сторіччя було награбовано. Найменше проблем саме з Григорієм Сковородою, який живучістю свого історичного оптимізму та нетерпністю до несправедливості, – є чи не найхарактернішою з особистостей саме української культури.

9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

Згодом чимало написано та ще більше набовкано про ідеї західних утопістів у Росії, про «сон Вєри Павловни», про їх наступне втілення після 1917 мрійниками, далекими від життя, у вигляді отих «коммун» та «колхозов», які поступово, рік за роком, – призвели до масової закупівлі хліба за кордоном за нафтодолари (а, якби їх не було?).

Але, хто ж пригадав при цьому предтечу «колхозов», таку важливу проміжну ланку поміж «фаланстєрамі» Фур’є та їх вершиною в совєцькі часи: «аракчєєвскіє воєнниє посєлєнія»?

А, для імператора Алєксандра I, сина Павла I, втілення цієї ідеї в керованій ним країні було не менш важливе, ніж перемога над Наполеоном для його зовнішньої політики.

Автором ідеї «воєнних посєленій» був, ніби, граф А. Аракчєєв (1769–1834), вихователь імператора-переможця Наполеона. Як він піднявся від капрала в Петергофі до графа, ми знаємо, але – все попереднє… Російських прізвищ Аракчєєви – не буває, є вірменські Ракчяни, які могли переробитись на Ракчєєвих (автор особисто знав такого), а навіть і на Аракчєєва. Отже, як він, був великою людиною Російської імперії, то прийдеться ще трохи нагадати, що то була за імперія. Про це ми вже писали, та не одного разу, але вичерпати цю тему навряд чи можливо; нагадаємо ще.

Російська імперія – утворення безнаціональне, однак, це не є й географічне поняття. Бо тереном цієї держави є те, що на даний час удалося захопити в інших. У таких державах власний етнічний елемент – нарід, – товчеться десь унизу. Його життєве призначення – необмежено експлуатуватись та накладати головою, відвойовуючи чужі землі, яким належить стати «русскімі зємлямі».

Може виникнути слушне запитання, а – навіщо, власне, він – цей нарід, – створив собі таку державу? Але, природні процеси чиняться без чийогось бажання, за власними законами. Як створив сам, то найбільш реалістичною відповіддю буде, мабуть, таке: бо він є душевно хворий, а значить – юридично недієздатний. А значить – нема з кого й питати.

Як цілий нарід потрапляє до такого стану – то вже питання особливе, та заслуговує на цілком окремий розгляд. Однак, таких схиблених народів впродовж історії, як ми знаємо, було навіть кілька; хоч інфікувалися – безумовно, – одне від одного.

На верху імперії, там, де вирішують, крутиться різний іноземний набрід поспритніше, якось-такось засвоївши нашвидкуруч місцеві звичаї, аби не колоти вічі. Не була виключенням і Росія: Лефорти, Остермани, Бірони, Мініхи, – це ті, що очевидні, а скільки різного мотлоху укривалося за зросійщеними прізвищами, на зразок Аракчєєва?

Більше від того, жоден із російських імператорів, можливо – починаючи з Пєтра I, – не був росіянином, а вже з Павла I, завідомого напівнімця, – пішли й самі німці (Алєксандр I і Ніколай I – були німцями на 3/4). Отже, чи не вся правляча верхівка Росії складалася ще тоді з випробуваних «інтернаціоналістов». Склад цього наброду, однак, змінювався за обставинами. Захоплення Прибалтики створило в Петербурзі владу латисько-німецької мафії. Приєднання України залучило різних Разумовскіх та Бєзбородков. «Покореніє Кавказа» наповнило петербурзькі салони кавказькими пройдами, як от наступний граф Лоріс-Мєліков (Мєлікян), або – можливо, й граф Аракчєєв.

Він був високий, сутулий, дуже жилуватий, з великим довгим лицем, із розкуйовдженим чорним волоссям; близько посаджені свинцеві очі під лахматими бровами. Довгі руки мавпи. Деяку, вже психічну характеристику дав йому Дмитро Мережковський:

«Просто фрунтовый солдат» – сказав про нього Пушкін.

Але, це не так просто, весь петербурзький період історії створив Аракчєєва, отримав у нього те, чого хотів.

«Без лести предан» – в цьому гербі є ціла релігія.

«– Что мне до отечества! Скажите, не в опасности ли государь? – скрикнув він у дванадцятому році перед вступом Наполеона до Росії. – Провались батьківщина, хай живе цар; не бути всім, бути одному, такою є релігія».

(Д. Мережковский, Полн. соб. соч., Санкт-Пб, 1912, т. XV, с. 110)

Так, це насправді релігія, ідея, якщо хочете; вона змінилася з часом, царі відійшли, їх замістила абстракція – держава. Одне слово, була би держава, «єдіная і нєдєлімая», а все інше під неї, – «народи і народності», «нації і національності», – завжди десь знайдеться. Але, продовжимо посилання:

Дух небуття, дух людобойної казенщини втілився в Аракчєєві до такого ступеню, що майже не видно на ньому людського обличчя, як на гоголівському Вії: «обличчя було на ньому залізне».

Залізне обличчя Аракчеева – обличчя єдиновладдя. Нема Аракчєєва, є аракчєєвщина – безсмертна засада. Найжахливіше в ньому це нелюдське, нетутешнє, «вієве».

(теж там, с. 110)

От так: пройдисвіт без роду племені, чийсь хамелеон у шкурі російського аристократа («із грязі в князі»), і, – безсмертна засада. В цьому вся Росія, імперія, що досягла – завдяки згубному недоглядові історії, – вищої імперської досконалості. Вона вся у цьому. У поєднанні першого-ліпшого пройдисвіта – і безсмертної засади.

* * *

Як саме зародилася велика ідея «воєнних посєлєній», зв’язуючої ланки між фаланстерами Фур’є та Чєрнишєвского і наступними «колхозамі» і «совхозамі» Сталіна, – ми не надто знаємо. Але прокламована була імператорським указом від 18 квітня 1817, який починався словами:

Мы приняли непременное намерение дать каждому полку свою оседлось в известном округе земли, определив