Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Крім київської монетарні емісію срібної монети, з огляду на топографію знахідок, на початку XI ст. здійснював також новгородський двір. Його продукція карбувалася від імені Ярослава-Георгія Володимировича за часів володіння новгородським столом. За ваговими нормативами срібляники Ярослава складають дві групи, що вказує на два різних за часом їх випуски. Більшість цих монет наближається до норми «південноруської» куни-срібляника. Вага монет меншої групи відповідала нормі «північноруської» резани та західноєвропейського денарія, який заступив арабський дірхем у північноруському монетному обігу. На противагу київським монетам новгородські були карбовані з високоякісного срібла, що також свідчить про їх орієнтацію на північноруське коло обігу, де саме цей метал займав пріоритетне становище. При цьому срібляники Ярослава більшої ваги могли з успіхом використовуватися й у київській обіговій зоні.

На сьогодні склалися дві концепції щодо мети та наслідків давньоруського монетного карбування. Одна з них остаточно сформульована В. Л. Яніним. На думку дослідника, карбуваннд монети Руссю було викликане суто економічними причинами: прагненням князівської адміністрації в умовах кризи арабського дірхему підтримати належну кількість монетного матеріалу в обігу. Крах карбування В. Л. Янін пояснював тим, що ці акції не спиралися на реальні можливості економічного базису держави. За другою гіпотезою, викладеною у працях І. Г. Спаського, М. П. Сотникової та М. Ф. Котляра, випуски злотників й срібляників мали передусім репрезентивне значення, демонстрували незалежність Русі від зовнішньоекономічної політики Візантії. М. Ф. Котляр вбачає в карбуванні Володимира Святославича й вузько фіскальну мету — раціональне використовування високоякісної східної монети.

Цілком вірогідно, що Володимир Святославич переслідував і певні політичні інтереси емісією власної монети, однак не вони визначили явище. Разом з мотивами обліку дорогоцінного металу та прагненням до його раціонального використання, монетні емісії Русі сприяли утриманню на необхідному рівні обігу металевих грошей та стабілізації засобів платежу й міри вартості при скороченні надходжень іноземної монети. У цьому причина біметалевості емісій Володимира, а також лігатурності срібляників київської монетарні всіх випусків.

Емісія Володимиром золотої монети є свідченням остаточного закріплення у грошовому господарстві за цим металом функцій мірила вартості та початок залучення його до обігу та платежів. Про те, що карб золотої монети наприкінці X ст. стає потребою економіки Давньоруської держави, свідчить заниження вартості київських злотників відносно номісми в середньому на 0,2—0,3 г стопи. Тобто, Володимиром Святославичем була фактично створена зовсім нова монета, пристосована до умов господарства Русі. Срібляники, на відміну від фолісу, що виконував функції засобу обігу та платежів на внутрішніх і міжнародних торгах, виступали знаками вартості з примусовим курсом й обслуговували потреби торгівлі лише у межах тієї системи, яка їх породила.

Примусовий курс срібляників та злотників спричинявся срібним голодом й стихійно утримувався протягом усього періоду їх обігу до заміни монет зливками коштовного металу. При цьому дискретність й нетривалість емісій врівноважувалися, як це не дивно, численністю випущеної до обігу монети. Для порівняння можна навести дані щодо кількості монет тих держав, де карбування відбувалося завдяки імпорту сировини, а випуск власної монетної продукції наприкінці X — на початку XI ст. був короткочасним. Крім Русі, до таких належали Польща та Швеція. Якщо всі відомі на сьогодні знахідки злотників та срібляників налічують понад 340 екз., те карб Польщі часів Мешка І та Болеслава Хороброго репрезентує близько 170 денаріїв; Швеції «епохи вікінгів» — 177. Це разом зі знахідками на давньоруських теренах.

Таким чином, давньоруський карб кінця X — початку XI ст. повністю виконав покладену на нього місію зміцнення грошового господарства Києва, обслуговуючи внутрішній торг Київської Русі. Руське монетне карбування краху не зазнало. Давньоруські номінали з примусово високим курсом «пережили» світову кризу монетного срібла й об’єктивно вийшли з обігу, звільнивши місце обігу зливків — гривень. Стара ж монета осіла у вигляді резерву коштовностей у двох вищезгаданих скарбах. Вилучення з обігу срібляників відбувалося, найімовірніше, протягом XI — на початку XII ст. Принаймні ще 1115 р., під час перенесення мощів св. Бориса та Гліба у новий Вишгородський храм, Володимир Мономах «...повелів, ріжучи паволоки, мережева, (кидати їх і) біль розкидати народу, а також срібляники кидати людям, які сильно налягали,— аби легко внести (раку Бориса) в церкву».

Історія давньоруського монетного карбування не завершується емісіями Володимира, Святополка, Ярослава. Спробу випуску власної монети здійснив Олег (Михайло) Святославич під час свого короткочасного сидіння у Тмутаракані (квітень 1078 — серпень 1079 р.). Однак тмутараканський карб за типологією зовсім відмінний від київського та новгородського. Срібляники Олега наслідували міліарісії Михайла VII Дуки із формулою «господі помозі» на зворотному боці. Їх малочисельна емісія була непомітною навіть у регіональному обігу Тмутаракані та Корчева. Карбування власної монети цим ізгоєм князівського роду можна розцінювати лише як політичну декларацію, прагнення підвищення авторитету власної персони Олега Святославича.

За хронологією скарбів заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Києва відбулася не пізніше середини XI ст. Цей різновид грошей, так звані гривні «київського типу» шестикутної форми, був викликаний до життя розвитком товарного виробництва в давньоруському місті, поширенням практики оптових закупівель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Зрушення у напрямі до товарності виробництва та еволюції елементів ринкових відносин у надрах києворуського суспільства, знаходить вияв уже в другій половині X ст. Відображенням цього процесу можна вважати присутність у нумізматичних комплексах другої половини X—XI ст. Південної Русі та контактуючих з нею регіонів Західної Русі й Південно-Східної Прибалтики зливків срібла несталої ваги. Відсутність стандартизації ускладнювала їх функціонування як засобів обігу та платежу.

Емісії «київських гривень» здійснювалися у двох номіналах. Перший з них дорівнював половині візантійської літри (163,73 г) й являв собою літру срібла за «законом руським», існуючу вже за часів русько-візантійських угод першої половини X ст. Другий номінал дорівнював гривні срібла «північноруської» вагової системи (204,66 г), яка насправді була загальноєвропейською одиницею, так званою фрізькою, або скандинавською, маркою, що прийшла на зміну «фунту Карла Великого» й складала його половину. У свою чергу, гривня срібла, або марка, цілком узгоджувалася з іракським ратлем (409,32 г), від якого протягом кінця VII—IX ст. здійснювалося карбування дірхемів, що перебували у європейському монетарному обігу.

Появу «київських гривень» більшої ваги, за хронологією Мишоловського скарбу (південна околиця сучасного Києва, тут вони зберігалися разом з ювелірними прикрасами та зливками ненормованого срібла), можна відносити до кінця XI — початку XII ст. Найімовірніше, у цей час з’являються й так звані