Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Певну роль в обігу на Русі відіграли й західноєвропейські денарії, хоча їх функція як засобу обігу повною мірою виявилася на північноруських землях. Саме там наприкінці X — у XII ст. найбільше поширення мала лічильно-вагова резана, норма якої дорівнювала вазі денарія.

Обіг денарія у південноруській зоні відбувався паралельно зі срібляниками, виконуючи аналогічні з ними функції підтримання належного рівня обігової монетної маси. За результатами хорологічного аналізу, надходження денарія у київську обігову зону відбувалося через Південно-Східну Прибалтику та Західну Русь. Разом з денарієм тими ж самими шляхами надходили до Південної Русі зливки срібла з несталими формою та вагою. Невідповідність західноєвропейської монети ваговій нормі куни, що побутувала у південно-східноєвропейському обігу, призводила до відпливу її на північ Східної Європи. У цьому русі криється одна з причин порівняно обмеженої кількості західноєвропейського монетного срібла на півдні Русі та у регіонах її традиційних економічних контактів.

Київ. Михайлівський Золотоверхий монастир. ХII—XIX ст. Відновлений у 1998—1999 рр.

Київ. Михайлівський монастир. Святий вершник з розкопок 1998 р. Пірофіліт.

Подальший розвиток урбаністичних процесів у надрах давньоруського суспільства, які досягають апогею на зламі XI—XII ст., неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі. Втім на цей час виразно проявляється «монетний голод». Адекватних роздрібненому торгу металевих засобів обігу й платежів на землях Давньої Русі катастрофічно не вистачало. Гривні-зливки у даному випадку також були малопридатні, навіть у своїх половинних фракціях. За цих умов у XII—XIII ст. в Давній Русі набуває великого поширення обіг шкіряних грошей.

Свідчення про використання тут шкіри у якості грошей подають східні та західні джерела (Наджиб Хамадані, XII ст.; Нізамі Гянджеві («Іскандер-наме», 1203 р.); Вільгельм Рубрук, 1253 р.; Амін Разі, компілятор XVI ст.), найбільш цінним серед яких є твір Абу Хаміда ал-Гарнаті, що у 1150—1153 рр. перебував на Русі, зокрема у Києві. Саме від нього дізнаємося про механіку обігу цього грошового матеріалу: «Розраховуються вони (Руси. — В. 3.) між собою старими шкірами білки, що не мають хутра... Якщо шкіра голови білки й шкірка її лапок цілі, то кожні 18 шкірок коштують за рахунком слов’ян срібний дірхем; зв’язують шкірки у низку й називають її «джукн» (на думку деяких дослідників — перекручене «куна» у формі родового відмінку множини. — В. 3.). За кожну з таких шкірок купують відмінний круглий хліб... Коли шкірки псуються..., то їх... несуть... на відомий ринок, де є певні люди, а перед ними робітники... Робітники нанизують їх на міцні ниті, кожні 18 штук у одну низку й кріплять на кінець нитки дрібочок чорного свинцю й ставлять на нього печатку. За кожну печатку беруть одну шкірку...».

Сприйняття хутра білок і куниць як загального еквіваленту на теренах, зайнятих східними слов’янами, бере початки ще з часів додержавного їх існування, з примітивного товарного обміну. Про це красномовно свідчать назви дрібних фракцій давньоруської грошової системи: вевериця — білка та куна — куниця. У Східній Європі хутряні товаро-гроші стосовно Волзької Булгарії фіксує також арабський географ Ібн Русте (903 р.). Використання на порозі цивілізації товаро-грошей характерно для всіх без винятку варварських суспільств.

Проте обіг шкіри наприкінці XI — у XIII ст. в специфічних умовах функціонування давньоруського грошового господарства, що характеризувалося дефіцитом монетної маси, зовсім іншого кшалту. По-перше, в обігу були лише витерті, без хутра, шкіри. Причому, певних сортів — білки (вевериці) та куниці (куни). Тобто, їх товарна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову.

По-друге, обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламетації з боку держави. Регламент обігової маси встановлювався пломбуванням певної кількості шкір. Крім того, в обігу знаходились лише шкіри, що мали голови й лапи. Наджиб Хамадані додає: «лапи з пазурами». За його свідченням, «якщо ж чогось з цього не вистачало, шкірка є непридатною у якості монети». Тобто, особи, що займалися пломбуванням («карбуванням») шкір виступали у ролі емітентів, дії яких контролювалися владою. Державна адміністрація слідкувала не тільки за введенням грошової маси в обіг (обсяг «емісії»), але й вимагала уніфікації зовнішнього вигляду.

По-третє, емітентами встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетарне срібло, який сприймався утримувачем шкір гарантом їх обігу як платіжного засобу. Про участь князівської адміністрації у встановленні обігового курсу шкіри знаходимо натяк у поетичних рядках Нізамі. Після оповіді русів Іскандеру про їх шкіряні гроші можновладець був вражений: «Що за покірність велінням є на Русі! Безмірна вона». З повідомлень ал Гарнаті дізнаємося й про реальний зміст курсу: шкіряна куна дорівнювала 18 веверицям або 1 дірхему-куні сріблянику (2,9—3,3 г срібла). Отже, вевериця утримувала 0,16—0,19 г срібла. Зауважимо, на початку X ст., згідно з Ібн Русте, ціна однієї шкури куниці з хутром у волзьких булгар становила два з половиною дірхема.

Опломбовані шкіри білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі у другій половині XI—XIII ст. правили за своєрідні кредитні гроші. За кожною з таких грошових одиниць повинна була стояти конкретна сума монетарного металу у державній скарбниці або готівка на руках приватних емітентів, які користувались підтримкою князівської влади. Побічні дані про емісію шкіряних грошей приватними особами дає археологічний матеріал. На думку прихильників реалій обігу шкіряних (хутряних) грошей за умов руського середньовіччя, матеріальним свідченням цього явища є так звані дрогічинські пломби. Вони виявлені у шарах XII—XIII ст., практично кожного давньоруського міста. За В. Л. Яніним, на середину 70-х рр. XX ст. їх кількість складала близько 15 тис. екземплярів. Якщо зображення князівської тамги («знака Рюриковичів») на цих артефактах можна сприймати ознакою державного забезпечення шкір-грошей, то інші тавра (а їх, до речі, більшість) є гарантом приватного емітенту.

З огляду на велику кількість знайдених «дрогічинських пломб» та на строкатість зображень на них Давня Русь на XII ст. мала розгалужену мережу державних і приватних установ з правом здійснення емісії шкіряних грошей, які функціонально були уподібнені до кредитно-обмінних банків. Шкіряні куни та вевериці обслуговували дрібний, лише внутрішній, товарно-грошовий обіг. «...Вони» (руси, — В. З.) «не мають права вивозити ці шкіри за кордон», зауважує Наджиб Хамадані. Кожен акт забезпечення обігової шкіряної куни державним або приватним тавром, що фактично прирівнювалося акту емісії, обкладався комісійним податком на користь емітенту. За ал-Гарнаті, цей податок складав 1 веверицю. Не виключено, практикувалося й стягнення цього податку сріблом за курсом.

Сприйняття та підтримка впровадженої наприкінці XI ст. шкіряної грошової