Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Склад монетарного обігу Київського Подніпров’я другої половини VІІІ — першої третини IX ст. відрізняла також наявність у ньому, хоча й в обмеженій кількості, мідної арабської монети — фельсів (їх присутність поза межами Хозарії та Кавказу, у Східній Європі в цей час спостерігається ще на литовському узбережжі Балтики). З обігом арабського дірхему центральної та східної частини Халіфату пов’язано виникнення в Київському регіоні у другій половині IX — на початку X ст. вагових норм куни-срібляника (2,9—3,3 г) та ногати-злотника (3,9—4,2 г), які наприкінці X — на початку XI ст. стають загальноруськими одиницями вагово-грошової лічби.
Вже з кінця 70-х рр. IX ст. у грошовий обіг Середньої Наддніпрянщини вливається значна кількість саманидського та сафаридського карбу, випереджаючи за даними показниками північноруський обіг майже на два десятиріччя.
Прогресивність монетної системи Києва та пов’язаних з ним субсистем грошового обігу спричинилася до припинення обігу східної монети у 60-х рр. X ст., що майже на 30—35 рр. випереджає решту території Східної Європи. Факт вилучення арабської монети з обігу на означених теренах слід розглядати не як прояв кризи грошового господарства арабських держав, а як наслідок переходу києворуського суспільства до нових форм товарного та грошового обігу. Народження цих форм пов’язане з поширенням асортименту товарної маси, збільшенням обсягу купівель, а отже, й засобів обміну-торгу. Усе це призвело у другій половині X — на початку XI ст. до масового вжитку в Києві та зоні його економічних контактів вагового срібла з чіткою нормою номіналу, якої дірхем X ст. вже не мав.
Поряд з арабською монетою у системі обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Ця складова монетного обігу Східної Європи була відома Середній Наддніпрянщині з моменту зародження державницьких форм життя у східнослов’янському середовищі. Паралельний обіг на Русі як візантійської, так і арабської монети відзначається з 70-х рр. IX ст.
Інтенсивне надходження візантійської монети до Києва та його периферії спостерігається до 40-х рр. XI ст. Пізніше відзначається деяке згасання цього процесу, особливо помітне на прикладі карбу від Никифора III до Мануїла І (1073—1080). З початку правління Андроніка І Комніна (1183) надходження на Русь монет імперії знову пожвавлюється. На початку XIII ст. воно припиняється. Серед південноруських знахідок імперський карб після Олексія III Ангела (1195—1203) практично відсутній.
Більшість візантійських монет IX — початку XIII ст., що надходили до Русі, складають бронзові фоліси та золоті номісми. Срібний карб імперії відомий лише за шістьма міліарісіями. Певне місце серед знахідок бронзової монети другої половини IX—X ст. займав карб Херсонесу. Так, один з Київських скарбів (Замкова гора, 1908 р.) складали 37 фолісів 867—969 рр. тільки херсонеської монетарні.
За характером місцезнаходжень, візантійські монети з південноруських земель належали, головним чином, до розряду поодиноких знахідок або походили зі скарбів, що включали тільки карб імперії або й зливки коштовного металу та ювелірні вироби. Із шести київських скарбів з візантійськими монетами чотири складали лише фоліси.
Надходження та паралельний обіг в Русі монет держав Сходу та Візантії після широкого застосування дірхему передбачає різні функції цих складових грошового господарства східнослов’янської держави. Якщо дірхем, з огляду на його перевагу в IX — другій половині X ст., правив за загальноруський засіб обігу та неподільного платежу, порівняно нечисленні знахідки візантійських номісм, а також те, що вони входили до скарбу коштовностей, є ознакою сприйняття їх як міри вартості та накопичення майна. Орієнтація грошового господарства Києва наприкінці X—XII ст. на золото як загальний еквівалент засвідчена окремими статтями «Поширеної Руської Правди», наприклад ст. 22.
Помітне місце у монетному обігу півдня Східної Європи займав і фоліс. Згідно із західноєвропейськими джерелами, бронзовий фоліс XI—XII ст. (стаміна) являв собою не тільки розмінну одиницю внутрішньовізантійського ринку, але й «міжнародний» номінал, що дорівнював 1/120 парпера-номісми. Виходячи з цього, фоліс виступав повноправним засобом платежів. Про його обіг нарівні з монетним сріблом та їх взаєморозмін може свідчити знаходження фолісів разом з гривнями київського типу в одному зі скарбів першої половини XII ст. зі Старої Рязані.
У справі становлення грошового господарства на Русі з імперською монетою було пов’язано застосування золота як валюти й мірила вартості, зародження гривневої системи грошової лічби та виникнення власне руського монетного карбу за стандартом номісми.
Невдовзі після прийняття християнства київська великокнязівська адміністрація вводить до обігу власнокарбовану монету за золотим («злотник») та срібним («срібляник») номіналами. Наприкінці свого правління Володимир Святославич здійснює ще одну емісію срібної монети, що вийшла у трьох різновидах (так звані срібляники II—IV типів). До срібляників Володимира Святославича IV типу наближена срібна монета Святополка Окаянного, випуск якої відбувся відразу після смерті великого князя влітку 1015 р. Карбу Святополка, за традицією, належать й срібляники двох типів з ім’ям «Петро» у легенді. Один з різновидів цих монет мав грецьку форму написання зазначеного імені, інший — давньоруську. Заміна штемпельної графіки на срібляниках Святополка I, II, III типів може свідчити про існування хронологічної лакуни між їх емісіями. Карбуванням срібних номіналів зі своїм християнським ім’ям, як зазначають дослідники, Святополк Окаянний міг відзначити тимчасове захоплення великокнязівського «столу» за допомогою тестя, польського короля Болеслава Хороброго 1018 р.
Спостереження за вагою злотників та срібляників київського карбу, зважаючи на помітну строкатість, вказує, що більшість золотих номіналів дорівнювала ногаті (4,27 г при максимальних відхиленнях у той чи інший бік на 0,13—0,27 г), а срібних — куні «південноруської» монетної ваги (2,9—3,3 г), які на теренах Русі сформувалися за часів надходження сюди східно- та центральноарабської монети другої третини IX — початку X ст. Відповідність срібляників Володимира куні, може бути, фіксує літописна стаття 1015 р., коли «Святополк же Окаянний став княжити у Києві, скликавши людей, став давати тим корзна, а другим кунами, роздаючи множество отчого багатства». Пристосування київських срібляників до «південноруського» обігу, орієнтованого на сприйняття візантійского фолісу, можливо, підтверджує й якісна характеристика металу монет. За
