Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

У цьому ж столітті в Регенсбурзі існувало купецьке об’єднання «русаріїв», члени якого спеціалізувалися на торзі з Південною Руссю. Деякі з регенсбурзьких «русаріїв» мали власну оселю в Києві, як то Ґартвік, котрий 1178 р. наділив 18 фунтів срібла монастирю св. Бммеррама у Регенсбурзі («Устав монастиря св. Еммеррама»).

Мабуть, пожвавленням торговельної діяльності регенсбурзьких «русаріїв» у Подунав’ї наприкінці XII — на початку XIII ст. викликана поява грамоти угорського короля Імре (1196—1204), якою він підтвердив давнє право естергомського монастиря на збір мита з купців, що йшли з Русі через Пешт, Естергом або інше королівське місто. Зусиллями цієї корпорації руське хутро розповсюджувалося у багатьох містах Німеччини, зокрема у Кельні, як це видно з грамоти герцога Леопольда від 9 липня 1192 р.

Стійкі економічні контакти у XI—XII ст. з Південною Руссю мали також міста Рейнської провінції, Вестфалії та Пфальцу. У гімні на честь кельнського архієпископа Анно (помер 1075 р.) є рядки про дари, що він отримував від різних країн. З Русі добував він «різноманітне добро для свого міста». У нотатках шпеєрського рабина Ісака бен Ашера згадується пайове товариство (друга половина XI ст.) місцевих євреїв, які утримували караванну торгівлю з Руссю, частина з них походила з Русі й мала там постійні оселі. Роль вузлових транзитних пунктів регенсбурзько-кельнської торгівлі з Руссю відігравали Прага та Краків.

З другої половини XI ст. відзначається також активність руської сторони у наддунайсько-рейнській та богемсько-моравській торгівлі.

У В. М. Татищева збереглося повідомлення під 1124 р. про пограбування «ляхами» руських купців, що поверталися з Моравії. Пригода скінчилася обіцянкою польської сторони сплатити збитки та надалі супроводжувати по своїй землі руські купецькі валки.

З міських актів Кельна дізнаємося про арешт купця Беньямина з Володимира. Його було затримано на торгу за помилковим звинуваченням. Подія сталася 1171 р.

Угорський король Імре надав руським купцям володіння у місті Лелле на Балатоні. У 1214 р. ця нерухомість, за грамотою єпископа Болеслава, переходить до конвенту місцевого монастиря.

Наведені факти суперечать уявленням, що склалися в історіографії, про пасивність південноруського купецтва на західноєвропейських торгах XI — початку ХІІІ ст.

За другого — третього періодів торгівлі Русі стабільністю відзначалися її зносини також з Північчю та Північним Заходом Європи. Описуючи у середині — другій половині XI ст. Південно-Східну Прибалтику, Адам з Бремена відзначав, що Курземе «має багато золота, найкращих коней» й туди «тягнуться зі всього світу особливо від іспанців та греків...». Під «іспанцями» бременського хроніста криються, мабуть, мусульмани Південно-Східної Європи; за «греків», безсумнівно, він приймає вихідців з Русі (нагадаємо, що й Київ цей автор вважає «красою та славою Греції»).

Літописні повідомлення разом з аналізом динаміки археологічно фіксованого імпорту-експорту свідчать, що найбільшої активності південнорусько-прибалтійські стосунки досягають у XII ст.

Наприкінці X ст. торговельні експедиції від київського великокнязівського столу до вендського Помор’я стали настільки звичними, що коли Олаф Трюггвасон, покинувши десь у 980—981 рр. Віндланд, уже на Датському узбережжі видав себе за руського гостя, ніхто з місцевих не здивувався. Адам з Бремена підкреслював, що на торгах центральношведського віку Бірка, який на час завершення його хроніки (1073 р.) заступила Сигтуна, «постійно присутні люди скіфського народу, приходячи сюди з метою комерції», а в ободритському Воліні «постійно перебувають греки та саксонці». Згідно з письмовою традицією середньовіччя, під «скіфами» слід розуміти населення південної частини Східної Європи, включаючи Середнє Подніпров’я. Кого автор вважав за «греків» — з’ясовано вище.

За Гельмгольдом, саксонський герцог Генріх Лев, відновлюючи 1163 р. після пожежі торговельну площу Любека, відправив послів до Данії, Швеції, Норвегії, Русі з проханням миру та вільного торгу в його місті. Торгівлю без мита для руських купців у Любеку підтверджено 1188 р. імператором Фрідріхом І. Є підстави вважати, що новонаданим правом повною мірою скористалися саме гості південноруських міст. Як відомо, на вказаний рік припадає конфлікт між Новгородом та Готландом, у якому готландці блокують торговельну діяльність новгородців на всій Балтиці.

Звіти королівської скарбниці за 1180—1182 рр. свідчать про прямі південнорусько-англійські контакти. Записи цього джерела повідомляють про повернення боргу до скарбниці єврейським пайовим товариством, до складу якого входив й Ісак з Русі. Деякі дослідники ототожнюють його з рабином Ісаком з Чернігова, котрий перебував у Лондоні саме в цей час, про що повідомляє англійський автор єврейського походження Мошес Ханессі (1170—1215).

Літературні джерела подають звістки й про зв’язки Південної Русі з країнами романського світу. Зокрема, Плано Карпіні, який відвідав Київ невдовзі після Батиєвої руйнації міста 1247 р., застає там чимало італійських купців. Поіменно він згадує негоціантів з Генуї, Венеції, Пізи та Акри.

Однією з основних статей європейського імпорту XI — початку XIII ст. на Русь, включаючи її Південь, були кольорові та дорогоцінні метали: цина, олово, мідь, срібло. Перші три, як й за попереднього періоду, надходили з Богемії та Сілезії. Археологічні дані свідчать про поставки в цей час жовтої міді та бронзи у вигляді зливків продовгуватої форми. Ця сировина відома з комплексів XI—XII ст. у Києві, Овручі, Надпоріжжі. Відомі такі зливки й у Новгороді Великому з шарів ХП ст. Найближчі аналогії їм знаходимо на Готланді, у Південній та Центральній Швеції, де, найімовірніше, було налагоджено їх виробництво. Картографія знахідок змальовує їх шлях до Подніпров’я через Південно-Східну Прибалтику.

Надходження європейського срібла до південноруських земель відбувалося шляхом монетного обігу. За карбом тут передусім вирівняється продукція монетарень Центральної та Південної Німеччини, вендського узбережжя Балтики, Англії та Данії. По надходженні цих монет в Русь більшість їх, найімовірніше, переплавлялася у гривні, чим і пояснюється відносна нечисленність західноєвропейського монетного металу на південноруських землях.

Цікаві матеріали щодо імпорту кольорових металів у Київ були отримані розкопками останніх років. У 1987 р. на одній з садиб XI — початку XII ст. південно-західної частини Подолу була досліджена майстерня з двома ливарними горнами, у заповненні якої збереглося до 2 кг халькозинової руди. Ця знахідка вказує як на існування у давньоруському Києві рудної металургії міді, так й на імпорт самої руди. З європейських родовищ халькозину, з погляду на рівень тогочасної технології, найбільш доступними виявляються рудні поклади Гарцу.

З другої половини XI—XII ст. до Південної Русі активно доставляються різноманітні церковні та світські художні вироби романського стилю.

За археологічними джерелами романське металеве начиння та інші речі відомі на лише у Києві, а й у Чернігові, Переяславі, містах Волині та Галичини. Вони репрезентовані