Аналітична історія України - Олександр Боргардт

4. «Українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичною упертістю». Знову, російський підхід («дікоє полє»); бо, ці дикі поля – чужі для північних зайд – здавна були невід’ємною частиною країни; та її нарід це добре розумів.

Не випадково, що автор і далі висловлює неприйнятну, чисто імперську тезу, що:

Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми, від січової демократії до сильної гетьманської влади.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 252)

Адже, тут наче протиставляється демократія – «сильній гетманській владі» (оте – «цєнтралізованноє государство»), та це знову ж є дурниці. Бо гетьмани були й на Січі (тільки – не чужі) та саме слово «гетьман» як і «отаман» є ще готського походження: hojetman – «висока людина». І так далі; подальші коментарі – зайві.

Попередній розбір по пунктах добросовісної праці добросовісного ж українського історика, – ще раз нагадує нам про очевидну абсолютну істину: поки Україна повністю не відліпиться від Росії духовно, – про жодне українство, про жодну українську незалежність, – і мови бути не може.

* * *

Отже, петербурзькою німецькою шльондрою, що стала шльондрою російською, було понищене те, що було на кілька тисяч років старіше ніж її власна вошива імперія «курних ізб». Упало назавжди те, чому в історії не було ціни – оплот старішої демократії світу. Втім для неї – «Семіраміди Півночі» недоумкуватого Вольтера, з її двором, де половина високих чиновників ледь уміла читати, а третина – ледь тямила писати, – це було всього тільки шереговим історичним злочином.

Рівнобіжно з імперською аґресією, йшла й аґресія пораблення, поверстання вільної тисячі років країни до російського рабства та работоргівлі. Російський історик свідчить нам про те, що вже на другий рік свого царювання, Єкатєріна II поклала око на «нєпорядкі в Малороссіі», тобто – на відсутність там торгівлі людьми. Як пише він про колишніх вільних селян України:

За указом 1763 р. селяни могли покидати землевласників, тільки отримавши від них відпускні свідоцтва.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 143)

Пам’ятаєте? – як за совєтів: селянин мусив випрошувати папір у червоного поміщика – голови колгоспу. Все на світі міняється, лише не Росія. А указом від 3 травня 1783 – і всім селянам взагалі, було передписано залишатись назавжди там, де вони опинились за виниками попередньої ревізії. Той же автор пише далі з цього приводу:

Таким чином, кількість кріпосного населення Росії збільшувалась за Єкатєріни двома способами – пожалуванням та відміною волі селянського переходу. Завдяки тому на кінець царювання Єкатєріни Росія, нема сумніву, стала значно більш кріпосною, ніж була перед тим.

(теж там, с.143)

Нагадаємо, кріпосництвом вони, заради евфемізму, іменують звичайне рабство. Бо, справжнє кріпосництво було у поляків – там людьми ніколи не торгували; на відміну від єдиновірців. Так попівська зграя загнала Україну до російського рабства.

Щоправда, будемо – як завжди, відвертими до кінця:

У 1771р, для припинення непристойної прилюдної торгівлі селянами був виданий закон, що забороняв продаж селян без землі за борги поміщиків на прилюдних торгах, «з молотка».

(теж там, с. 145)

Бачите, яке ж невірогідне послаблення у «Вік Просвіти»! Але, не поспішайте радіти, бо:

Закон полишався без дії, та Сенат не наполягав на його виконанні. У 1792 р. новий указ відновлював право продажу селян за поміщицькі борги з прилюдного торгу, тільки без ужиття молотка.

(теж там, с. 145)

«Без ужиття молотка», – це ж треба!

Як же тут не пригадати мудрі застереження Петра Іваненка (Див. част. I, Доповн. 7).

6. Знищення Польщі

Царювання німецької шльондри, що силоміць захопила російський престол, убивши останнього з династії Романових, – було щедрим на злочини проти людства та злочини навіть міжнародні. Таким безумовним та безпрецедентним злочином було знищення польської незалежності.

Нема великих підстав іменувати тодішню Росію хижаком. То – радше, такий собі гриф-стервоїд, який поберегався сутичок зі здоровими державами при силі, поглинаючи послаблені та підупалі.

Типовий приклад, це Україна та Польща, взаємно послаблені Козацькими війнами. Як не відбулася українська незалежність, ми вже знаємо, та тут дещо ознайомимося з долею Польщі, останнього уламку Великої Литви (після тієї зловісної унії в Креве).

То був довгий та тяжкий шлях занепаду, який можна було би простежити крок за кроком, але звернімося краще до останнього етапу; до Міхаля Бобжинського, який узяв це в добрі та точні слова:

… нарід, поки він живе, мусить рухатись, а не бажаючи проґресувати та розвиватись, мусить обов’язково відступати.

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 381).

А маючи такого сусіда, як Росія, – відступати більш, ніж ризиковано. Нагадаємо, що таке саме сталося з українським народом, який з часу відсунення І. Виговського на користь молодого Хмельницького, – впав до такого самого згубного відступу. Далі читаємо наступне:

Повна, безоглядна апатія народу, забезпечувала його від насильства сусідів тільки на час, поки між ними не настала згода на поділ Польщі. Бо загальна політика Росії вимагала включення до її складу цілої Польщі. Та поки Росія думала, що вона сама зможе включити до складу цілу Польщу, то, певна вже своєї переваги, вона очікувала слушної хвилини аби не оглядатися на Прусію та Австрію, та їх до розбору не допустити. Прусія та Австрія, однак, стояли на сторожі своїх інтересів, готові не дозволити зайняття всієї Польщі Росією, а тим самим великого побільшення її сили.

(теж там, с. 381)

Щодо Прусії нагадаємо, що Єкатєріна II, відряджена до Росії самим Фрідріхом II, в жодному разі не могла собі дозволити не рахуватись з інтересами Прусії.

До всього попереднього додалося, як ми знаємо, й актуальне послаблення Польщі, економічне й політичне, спричинене не лише тими війнами, в яких вона брала участь безпосередньо десятками років, але й тими, що просто прокочувалися її теренами. Додалися до цього ще й чи не півсторічні свари за польську корону. Повищий історик скаржиться нам у подальшому на «маси темної та анархічної шляхти». Але, чи не такою самою шляхтою, так само темною та анархічною, була на той час українська козацька старшина? – та сама, що розпочала свою політичну та історичну діяльність вибором на місце досвідченого та здібного Івана Виговського, – Юрія Хмельницького?

Але, були тут і свої специфічні риси, далекі від привабливості. У своєму описі