Аналітична історія України - Олександр Боргардт
На ній воно помститься тим, що її єдиний син Павєл I, не тільки буде ненавидіти саму пам’ять про неї, але буде так само підло вбитий на користь власного сина, що теж запретендує на трон. А добрий нарід російський, надивившись вдосталь на це неподобство, – почне згодом і собі лущити царів; мовляв – а чим ми гірші? «Самодєржавіє» прийде, так би мовити, у прямий конфлікт із «народностью».
* * *
Дружина Пєтра III, останнього з Романових, яку так довго та ретельно вишукувала розважлива Єлізавєта I, – приїхала з далекого Штеттіна до Москви, разом із матір’ю, 1744. Не в чому стояла, ясна річ, але й не з великими багажами; навіть гроші на дорогу дав Фрідріх II.
Та, 21 серпня 1745, усього 16 років, стала дружиною майбутнього царя; тому було теж, тільки 17.
Шлюб не склався з самого початку, а це незмірно дратувало та засмучувало Єлізавєту I, яка стільки часу пошукувала наречену, та врешті сама її вибрала. Бо шлюбу, як такого, власне й не було. Бо ще через пару років французький посол граф Дальон доносив королеві у Версалі, що «великий князь все ніяк не може довести дружині, що він є чоловік». Ну, француз, що ви хочете: кому – що.
Шлюбу дійсно не було, але винахідлива Єлізавєта I, якій дуже хотілося ще за життя мати наступника трону, підсунула Єкатєрінє здорового світського бовдура Сєрґєя Салтикова, від якого та, після першого викидня 1753, – наступного року народила байстрюка, сина Павла. Втім, це могло бути й спадкове. Бо в тому ж Штеттіні уперто подейкували та пліткували, що сама Софія Авґуста Фрідеріка не була дочкою свого батька, а лише спогадом про розважальну виправу її матері до Парижу; цьому не протирічить і схильність Єкатєріни до всього французького, своє – німецьке, – вона не надто полюбляла.
Отже, що би там не брехали з цього приводу офіційні історики, можна мати на увазі, що 1762, разом із Пєтром III, – остаточно вигасла династія Романових: всі подальші семеро монархів – просто не мали до неї жодного відношення.
За час перед своїм солдатським путчем, молода німкеня зі Штеттіну пройшла добру школу при російському дворі. Крім помітних усім іще в юнацькому віці лицемірства та велелюбності, вона мала й певну здатність навчатись. Хоч, не так наукам, як мистецтву життя. Вона відразу зрозуміла, що мати успіх в Росії можна тільки ставши росіянкою, та хутко нею стала. Вона добре знала німецьку та французьку та дивно швидко опанувала російську. Не маючи музичного слуху, вона мала, очевидно, добрий тембровий, та розмовляла обома чужими їй мовами, хоч і з дещо перебільшеною правильністю, але практично без акценту. Писала вона своїми двома мовами, німецькою та французькою, – цілком пристойно, але російською значно гірше. Тут саме їй належить відповідь на анекдотичне запитання: як у слові з трьох літер – зробити аж чотири (!) помилки. Бо це саме вона писала «ісчо» замість «еще». Втім, не забудемо й про те, що й інші писали не ліпше. Пригадайте хоча би монструальний правопис самого Пєтра I. Бо, на відміну від скромної сусідньої Фінляндії, де був Мікаель Аґрікола (1508–1551), учений єпископ Турку та упорядник фінської літературної мови, – в Росії подібного так і не знайшлося; ні перед Єкатєріною, ні навіть після.
Фрідріх II, відправляючи її на власний кошт до Росії, ставив був якісь обмеження щодо її переходу до православ’я, але все це пішло на марне, підопічна ними просто знехтувала. Не тільки без застережень прийняла православ’я, але й стисло дотримувалася всіх його дріб’язкових ритуалів.
Мова та релігія, а що ж іще потрібно в нескладному російському світі?
За цей час вона й стала своєю, росіянкою, перемінила трьох коханців, С. Салтикова, Г. Орлова та С. Понятовського, від них породила сина Павла та дочку Анну, та… цілком визріла до рівня «ґосударині».
Вона сама збунтувала гвардію та їхала верхи перед нею, «брать власть», відтворюючи собою мало не біблійний образ «Блудніци Вавілонской»; чоловіка задушив хтось із її поплічників, правдоподібно не менш дужий брат Гріґорія – Алєшка Орлов. Брудна совість наказала їй вдіяти дві безпрецедентні речі, які повністю її демаскують: наказати посмертний розтин тіла Пєтра III, який підтвердив радше відсутність отрути, та виставлення його в труні на загальний огляд. Дивіться, мовляв – він цілісінький, сам помер. Цар лежав у однострої з шаликом на шиї, що прикривав синці від задушення. Та не міг прикрити характерну зчорнілість обличчя, за якою навіть початкуючий судовий медик міг би однозначно підтвердити факт задушення. Але, за офіційною версією – цар помер від геморою. Це був, безперечно, перший та останній в історії людства випадок смерті від цієї хвороби. Неприємної але не смертельної.
Так, солдатським путчем 28 червня 1762, зреченням Пєтра III 29 червня та його убивством 6 липня, – розпочинається «блєстящая епоха Єкатєріни».
* * *
Сама «імпєратріца» не дуже розуміла, що має робити зі своєю абсолютною владою. Бо, одна справа – то двірські інтриги, спрямовані на захоплення влади, а дещо інше – сама влада. Тут треба весь час доводити, собі та іншим, що при владі сидиш не марно. Розвивати далі загальнонародну справу аґресії проти оточення. На підкріплення нашої думки, звернемося, як завжди, до російського ж історика:
Зовнішня політика – найбільш блискуча сторона державної діяльності Єкатєріни, що справила найбільш сильне враження на сучасників та ближчих нащадків. Коли хочуть сказати найкраще, що можна сказати про це царствування, кажуть про звитяжні війни з Туреччиною, про польські поділи, про владний голос Єкатєріни у міжнародних відносинах Європи. З другого боку, зовнішня політика була тереном, на якому Єкатєріна всього зручніше могла завоювати прихильність народу, тут вирішувалися питання, зрозумілі та близькі всьому народові: поляк і татарин були для тодішньої Русі найбільш популярні недруги.
(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 39)
В останньому реченні, підкресленому нами, – ненавмисно сформульований і рушій народної аґресії, – дикунська ксенофобія, ненависть до
