Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:
Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ
(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 28)
Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:
Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік».
(Д. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів, 1990, т. 1, с. 199)
Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.
Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.
А – дарма, бо… документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тоді й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.
* * *
Так покінчила своє існування Велика Січ Запорізька, об’єднання людей, які вважали себе захисниками віри християнської від басурманів. Та яких за це вважали дикунами та безбожниками попи. Хоч оті римо-католицькі, хоч і якісь інші, – іще дурніші, іще аморальніші.
Український історик із цієї нагоди пише:
Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польщі, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато зі своїх надбань. Козацька держава – так само, як колись князівська – не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з надзвичайною упертістю.
(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 252)
Не будемо за все це, невірне у кожному слові, критикувати персонально автора, зовсім не поганого українського історика. Бо все це є не більше, як набір брехливих шаблонів «вєлікой історіі російской», з усіма її замовчуваннями, брехнями та дремучим невіглаством. Зауважимо ще раз: поки Україна не відліпиться від Москви духовно, повністю та остаточно, про жодну там українську історію, навіть – про саму Україну, – й мови бути не може. Виключається.
Але, повчально буде все це розібрати по пунктах: крок за кроком.
1. «Козаччина була одиноким явищем в історії України».
Суцільне дурство, бо козаччина в Україні – була завжди. Хоч у різні епохи, безумовно, відігравала різну роль. Можливо була іще в кимерійські часи, про що свідчить балтицьке походження слова druttin – дружина, демократичне об’єднання рівних між собою людей, очолюваних вільно обраним головою, який головував, аж поки йому довіряли люди. Такі об’єднання стали за скитських часів прообразом організацій наступного ґотського вікінґу, що згодом із Чорного моря вирветься на простори Атлантику.
Гунські часи помітно підкріпили козацтво, та дещо переорієнтували його на суходол. Бо вигляд та одяг козаків є типово гунські; як і кінний характер війська, як і характерна зброя: спис та крива козацька шабля.
Саме таку гунську зовнішність прийняв хоробрий конунґ Светіслейф, що був шанувальником великого Аттіли.
Одне слово, козацтво, то не поодинокий епізод в історії, та не таке щось, «що свої стремління та світогляд накинуло цілому народові». Навпаки – останній притулок демократичних традицій народу колишньої великої країни.
2. «На окраїнах дикого степу» – типово російський зворот, що нічого реального не віддзеркалює. Бо Україна тисячі років, аж до князівських часів та перехрещення, – жила в мирі та злагоді зі степом; ніяк не «диким» – знову ж, російський підхід. Бо, ні лісу, ні степу російські люди не полюбляли, процитуємо російського ж історика, щодо лісу:
… ліс завжди був тяжким для російської людини. За старих часів, коли його було надто багато, він своїми хащами переривав шляхи-дороги, настирними заростами оспорював трудом розчищені луг та поле, ведмедем та вовком загрожував самому та домовій худобі.
(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 1, с. 67)
Та, щодо степу:
Але степ заключав у собі й важливі історичні незручності: разом із дарунками він ніс мирному сусідові хіба не більше бід. Він бува одвічною загрозою для древньої Русі та незрідка ставав бичем для неї. Боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином…
(теж там, с. 68)
Ну, далі цитувати не потрібно: «орди дікіх (або «полудікіх», принаймні,) кочєвніков». Всім очевидна марнота одвічних работоргівців.
3. «Запорізьке військо утратило народну армію і своєю зброєю організувало нову державу». Дурниці, бо воно саме було «народною армією». Відроджувало давній стан озброєного народу,
