Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Головною базою для наступу на Січ стала Слобідська Україна, козаків якої уже активно використовують і проти І. Виговського, і проти П. Дорошенка; а вони – дають себе використовувати. Слобідські козаки, загальною кількістю реєстрових десь на 25 тисяч, мали ще приблизно вчетверо більше резерву, та вже на початку XVIII ст. були поділені на полки, які стояли вздовж двох укріплених ліній. Одна з них, північна Бєлгородська, протягувалася від Охтирки Ворсклою до Бєлгороду, звідти до Остроґожска біля Дону та повертала вздовж нього на північ до Воронежа. Південна, Ізюмська, проходила від Полтави на схід та Донцем до Ізюму, а звідси знову на північ до Остроґожска. Як там вони захищали від татарів, – то є питання окреме, а як вони слугували для наступу проти рештків вільної України, – це добре відоме.

Але, окрім слобідчан, що воювали проти вільних українців, була й ще підмога, в особі покликаних Росією на Україну переселенців з інших країн, які цілком залежали від влади, яка їх прийняла. Цікаво, а коли їх повертали до рабства, – разом із усіма українцями, чи окремо?

Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.

Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики – першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.

Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.

В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії… Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібні Росії – потрібна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.

* * *

Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці XX ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині XVII ст., «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.

Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново-Сербія (1751). Менша східна – то Славяно-Сербія (1753). Отже, разом, – до 10 % терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!

Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново-Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно-Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.

Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:

Генерал-поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.

(В. Ф. Зуев, Путешественые записки от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)

Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.

Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.

* * *

Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю… Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.

Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.

Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.

Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі.