Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(М. Волошин, Коктебельские берега, Симферополь, 1990, с. 216)

Він, М. Волошин, вбачав у татарах людей інтелігентних, що досконало знали умови свого життя, а тому й перетворили колись усю країну – на квітучий сад. Годі казати, що це ставлення інтеліґентної ж людини, – ніколи не було ставленням класичної російської культури, яку найменше відрізняла інтеліґентність, та яка споконвічно поділяла світ на «нас» та… «на всякую прочую дрянь»…

Відомий російський Ноздрьов від літератури, «нєістовий» В. Бєлінскій, мандруючи Кримом на чужий кошт (він, схоже, вважав таке щось питанням принципу), – зауважив, що зустрів там три схожих нації: татар, баранів та верблюдів; дуже дотепно! Його соратник Ф. Достоєвскій, той – від «жідішєк і полячішєк», менш хамуватий, хоч і не більш розумний, – теж цікавився татарами; так само, нічого про них не знаючи. Розумував він про них у таких словах:

До речі, нещодавно у «Московскіх вєдомостях» знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять сміливу думку, що нема чого жаліти по татарах – хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян.

(Ф. Достоевский, Полное собр. соч. в 30 томах, Ленинград, 1981; Дневник писателя за 1876 год, с. 55).

Пишеться це з повним співчуттям до ідеї «Вєдомостей», хоч автор отих кримських татар ніколи на власні очі не бачив; але вже знає, що вони – люди недобрі. Та, ще виставляє на доказ слушності власні доводи:

«…єслі не займут мєста русскіє, то на Крим набросятся жіди і умєртвят почву края»

(теж там, с. 555)

Але, від одвічної шовіністичної дурості Достоєвского, повернемося до нашого М. Волошина, який ліпше знався на справах. Він зауважує десь, що попередні завойовники Криму – його не руйнували, та сьогодні це міг би бути археологічний музей Європи, не гірший від Єгипту або Еллади, – Мекка світового туризму, але… з таким сусідом як Росія – ніхто довго не протягне, настав і час Криму. Як пише нам Максим Волошин:

Але у XVIII ст. Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це більш серйозно та надовго, бо ці варвари – росіяни, за їх спиною не хитливі та плиткі води кочового народу, а тяжкі підмуровки Санкт-Петербурзької імперії.

(теж там, с. 215).

Автор чітко і однозначно використовує слова, та бачить за ними справжній хід історії:

… для царства Ґіреїв, що вже сприйняли духом та кров’ю усю складну спадщину Криму з його грецькими, ґотськими та італійськими рудами, безумовно, росіяни були тільки новим вибухом Дикого Поля. І поводять вони себе так, як звичайно поводили себе зайди з Дикого Поля: жорстоко та руйнівно.

Іще з першої половини XVIII ст. з походів Мініха та Лассі, починається знищення вогнем та мечем кримських садів та осель. Після приєднання за Єкатєріни, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Боспору, здаля від своїх торгівельних шляхів, задихається на дні глухого мішка.

(теж там, с. 216)

На наш погляд М. Волошин тут дещо зловживає отим «Диким Полем», трохи призабуваючи про те, що з нього ж колись прийшли до Криму й кипчаки, але – з іншого боку, – як же ще створити у звичних російському читачеві штампах поняття безглуздої орди?

Хоча «прісоєдінєніє Крима к Россії» відносять до 1783, це було тільки фіналом трагедії; бліцкріґів в історії імперії, так само нездарної у справах військових, як і у будь-яких інших, – не бувало. Її солдат, спадковий раб та холоп, надихався у полі жагою грабунку, а в облозі – смертельним страхом справедливості, можливого покарання за постійні військові злочини; з таким сміттям багацько не навоюєш. Всі захвати досягалися кропіткою працею по розкладанню противника, накопиченням дрібних успіхів із великою перевагою сил та великими ж втратами. Адже, життя раба – небагацько й варте…

* * *

Перші серйозні спроби вдертися до Криму починаються ще у XVII ст. Року 1687 стоп’ятидесятитисячне військо намагається напасти на Крим, та пішки долає й Перекоп. Напад був повторений через два роки, під тим же князем Ґоліциним, та з тим же успіхом: багатотисячні втрати – без жодних боїв.

Критичним став тільки рік 1736, коли справою зайнялися не коханці чергової цариці, а західні військові фахівці; коли Мініху вдалося нарешті форсувати Перекоп та прорватися аж до Бахчисараю. Одночасно ірландський пройдисвіт, граф Лассі захопив Карасу на сході Криму та поруйнував більше тисячі сіл. То був початок кінця.

Але, сил на захоплення Криму – вистачило тільки 1783.

Ще перед тим, «царіца-матушка» замислила видатну за масштабами провокацію проти Криму, – запропонувала переселитись до Росії «на новиє зємлі» (тобто – українські), – всім кримським християнам; якими були переважно греки та вірмени. Провокація мала подвійну ціль:

1. Послабити Кримську державу, бо в руках греків та вірмен була більша частина кримської торгівлі.

2. Створити враження, що в Криму християн переслідують за віру, та виправдати в очах християнської Європи військову аґресію проти Кримського ханату.

Втім, із цієї чергової Катькиної афери – небагато вийшло. На ту її блешню попалося всього 30 000 людей, не більше 10 % усіх християн Криму, та й з тих незабаром вимерла мало не половина. Бо, ясна річ, ніхто там зроду жодних християн не утискував. Єдине, чого вони не могли – так це заходити до мечетів.

Російська історія, яка звикла хизуватись «побєдамі русского оружія», про Крим чомусь не надто розписує. Сучасна «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974, с. 85) лише коротко рапортує з цього приводу, що:

… у 1783 р. Крим і Прикубання були приєднані до Росії; Азовське море стало російським; до російського підданства перейшли 50 тис. кочовиків-калмиків, яким відвели землі поміж Волгою та Маничем.

От так, взяли собі – й перейшли («ми тут посовєтовалісь і рєшілі…».

Сором’язливий В. Ключєвскій, який не згадав навіть про Батурин («что ви, что ви, ми такого ґорода нє знаєм…»), пригадує про приєднання Криму, як про доконаний факт, не вдаючись до подробиць.

Зате вдається до них шотландський мандрівник, професор мінералогії університету в Кембріджі, Едвард Даніель Кларк, що полишив деталічний опис своїх подорожей Росією, Україною та Кримом. Сьогодні то є, мабуть, видавницький рарітет, але чимало з нього виклав Юрій Липа (Призначення України, Львів. 1938, с. 43–44).

Мандрівники, які будь-коли навідували Кримське ханство, в один голос свідчать про те, що