Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Не дарма ж російський «властітєль умов» XX ст., вже відомий нам В. В. Розанов, у повному захопленні твердить:

Все-таки, російська історія XVIII ст. та у першій третині XIX ст. розкішна, захоплююча. Захоплююча, я не соромлюся цього слова.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1992, с. 427)

На всякий випадок нагадаємо, що перша третина XIX ст., це царствування Алєксандра I, а з 1825 – іще більше 8 років царювання Ніколая I «Палкіна». Чому не все його царювання, аж до 1856? – хто ж це може знати… Дошукуватися у них звичайної логіки – то справа марна.

Але, перейдемо до її дій на троні.

Перше, що спробувала зробити нова цариця то було покращення державного бюджету, якого ще Пєтр I поповнював за рахунок друкарського станка та полегшення ваги монети. За роки після нього бюджет не виправився, бо за Анни багацько та невдало воювали, а за Єлізавєти, очевидно, за рахунок постійно діючого в Росії чинника: розкрадачки. Бо, одна війна за двадцять років, бодай і семирічна, то не так і багато. Цікаво порівняти заходи Єкатєріни з тим, що робилося пізніше, бо це було скорочення державного апарату, та продаж державного майна (землі) до приватної шляхетської власності, – приватизація.

Відносно останньої вона, схоже, так само не розуміла, як її наступники через двісті років, що це дає тільки разовий прибуток; бо державні землі – теж обмежені.

Вона, як православна з православних, скасувала заведений її попередником державний нагляд над прибутками та витратами по церковних маєтностях, розпустивши Економічну колегію. Однак, на це збунтувалися церковні селяни – раби, яких безконтрольно експлуатували попи, мало не обдираючи зі шкіри: почалися розрухи, в яких було задіяно загалом мало не чверть мільйона людей.

Бо – так, так; православна церква мала своїх рабів, які забезпечували розкішне життя церковних владик, увішаних золотом. Ну, тих самих, яким за Христом належало би роздати своє майно бідним та піти проповідувати слово Боже. Бачимо, як релігія, що зародилася як протест гноблених рабовласницьким суспільством – дійшла своєї протилежності, пораблення людей.

Селянські розрухи дуже занепокоїли попівство, а митрополит ростовський Арсєній (Мацієвич, із колишніх поляків) направив до Синоду два листи з різким протестом проти будь-якої секуляризації, проти «пограбування церкви». Протестував навіть, взагалі, – проти введення книг про прибутки та видатки у церковних господарствах; та, видно, перебрав міру.

Єкатєріна II побачила в цьому втручанні замах на її одновладдя та приписала митрополитові «образу величності», заславши його 1763 до віддаленого кляштору, без права користуватися папером та чорнилами. Та неочікувано поновила указ Пєтра III, відновивши Економічну колегію; на тому справа й покінчилась.

Чимало довелося попрацювати, щоб вкупі з Прусією та покровителем Єкатєріни – Фрідріхом II (союзний трактат російсько-пруський у Петербурзі, 1764), – посадити на польський трон коханця імператриці Станіслава Авґуста Понятовського (1732–1798, король Польщі 1764–1795); точніше сказати – одного з коханців. В тому ж році було остаточно скасовано посаду гетьмана в Україні. Але, не тільки, бо то був початок чогось незмірно більшого, – остаточного знищення України.

У виданому того ж року маніфесті, що стосувався «російських провінцій», а власне – захоплених шляхом військової аґресії країн, – Малоросії (України), Інфлянт (Прибалтики) та Фінляндії, Єкатеріна II писала, що це провінції, котрі керуються на підставі затверджених привілеїв, та було би недоречно й нерозважливо їх раптом скасувати. Але, було би й сутою глупотою продовжувати поводитись з ними, як із країнами чужоземними.

А натомість належить їх у «найлагодніший спосіб зросійщити, аби не дивились на нас вовком».

Та, в листопаді 1764 і відновлено Малоросійську колеґію (яка перед тим діяла в роки 1722–1727), на чолі з Пєтром Румянцєвим. Цій же колеґії підпорядковувалися й справи Запорізької Січі, яка по розоренні її холопом Пєтра I, бригадіром Пєтром Яковлєвим, вже зуміла не одного разу відновитись.

Підкреслювалося особливо, що досі Росія не мала жодних прибутків від аж так великої та багатої провінції. А тамішня дотихчасова адміністрація досі лише потурала ліності обивателів та ненависті до росіян.

Так ми вперше (?) в історії зтикаємося з чітко сформульованим поняттям «зросійщення», сукупності «мирних» аґресій: мовної, культурної, демографічної, ґенетичної… Втім, а чому ж це «мирних»? – бо, ми ж тут забули про одне, але невід’ємне від поняття «Російська Імперія», про звичайнісінький ґеноцид. Саме з року 1764, запам’ятаємо цю дату, вільний нарід українців починають наближати до отих «рабів, що пнуться стати деспотами»: історичний злочин.

Було помічено царицею й немало іншого, не менш цікавого. Наприклад, ця уроджена лютеранка, а тепер щира православна-перехрещенка, звернула увагу й на церковні непорядки в Малоросії, зауваживши, що місцева православна церква – неправовірна, не без римських впливів (чи, бува, не тому, що не мала іще церковних рабів?).

Але, наполягала, щоб усе це зросійщення робилося в рамках законів, з чемністю, гречністю та ласкою. Та, при якнайширшому поширенні освіти в народі. З цього приводу польський автор вбачає в цитованому документі лише невід’ємне лицемірство німецької шльондри на російському престолі, лицемірство, яке вона розвивала в собі з дитинства:

Іще одна декларація, іще одне красивого звучання речення – не коштували нічого. Папір був терплячий та зносив усе, а Єкатєріна, горда виданими розпорядженнями, могла пізніше хвалитись ними перед освіченою Європою. Та (Європа О. Б) приймала їх із повною довірою, проголошуючи хвалу «філософці на троні».

(Вл. Серчик, Єкатеріна II, Варшава, 1989, ст. 159)

Але, «красивого звучання речення», то всього тільки речення. А ще, не забудемо, тут з’являється зловісне поняття «зросійщення», – хрест, який нестиме Україна аж по кінець XX ст. Чи може – по кінець свого існування?

5. Знищення Великої Січі Запорозької

Саме це, знищення Великої Січі Запорозької, й було першим найтяжчим історичним злочином німецької шльондри на російському престолі, а в очах недоумкуватої (вже тоді!) Європи, – «філософки на троні», що сіяла повсюдно закони та освіту. Про сера Айзека Ньютона, який сподобився прийняти до Королівського Товариства світової слави учених – неписьменного бовдура, ми вже пригадували у Доповненні 2. Пізнішим його послідовникам та їх улюблениці, теж присвятимо Доповнення 4. Другим її історичним злочином буде заведення рабства у вільній тисячі років країні.

Тяганина поміж Росією та ненависною для неї Україною з цього приводу – зіходить іще до часів після зловісного Переяслава 1654, з російським військовим вторгненням до України, та продовжується по часи Мазепи, коли Росія все пнеться поставити свої «ґородкі по Самарє», які згодом стали би плацдармом для наступу на Січ; в той же час, для українців це підноситься як лінія укріплень, що мають захищати Росію (а з нею – і Слобідську Україну) від